Я переглядаю й соціальні медіа, головно фейсбук, але в моїй бульбашці стільки сміття, що аж прикро читати, вже краще дивитися на котиків і песиків. Я пишу ці слова в контексті ситуації на кордоні України та Росії, яку західні медіа характеризують терміном «російсько-українське напруження», хоч би що означали ці слова. На екрані щодня з’являються каравани експертів, починаючи від теперішніх і колишніх політиків, не минаючи теперішніх і колишніх військових (головно генералів на пенсії), теперішніх і колишніх дипломатів (здебільшого колишніх послів у Києві та Москві) і закінчуючи політологами різної масті, національності й ступеня професіоналізму, а також, річ очевидна, журналістами, які мають дбати передусім про показники перегляду своїх інформаційних мереж, а отже, посилюють уже й так високе напруження. Я прокидаюся рано і, поки вийду із собакою на ранкову прогулянку, вмикаю з трепетом серця BBC: почалося чи ні? Ні, не почалося, і я маю надію, що, коли ви читатимете цю статтю, і далі пануватиме відносний спокій. Я пишу «відносний», бо не уявляю собі, що таке інтенсивне напруження вдасться швидко розрядити, якщо взяти до уваги, що багатьом людям ідеться якраз про те, щоб напруження було високе та всякчас наростало. Я щодня розмовляю з донькою, вона шанована політологиня, і її часто запрошують до світових медіа. Я кілька разів бачив її на BBC World, CNN International, чув по радіо BBC, читав у The Washington Post. Її коментарі ясні та посутні, одне слово, професійні. Наші приватні розмови є для мене доброю протиотрутою від коментарів сотень доморослих експертів, які, власне, стали ходячими енциклопедіями міжнародних відносин, військових справ, геополітики, російської душі й того, що в голові Владіміра Путіна.
Я сам ― далеко за тисячі кілометрів від України, де маю родичів, сотні приятелів і знайомих ― намагаюся не брати публічно слово. Це намагання ― наслідок моєї поваги до них і співчуття до їхнього занурення в дійсність, на яку вони мають дуже обмежений вплив. Я пригадую слова жінки, яку бачив понад тридцять років тому, коли оселився в Торонто. Ця літня пані, єврейка, намагалася розповісти мені, як вона почувалася, коли в Європі шаленів Голокост. Розповідала те, що, вочевидь, розуміла: в Європі діється щось дуже погане з її одновірцями. Але мала тоді вісімнадцять років, жила в спокійному, заможному Торонто безтурботним життям підлітка, а трагедія відбувалася, на її думку, десь на краю світу. Десь так сьогодні й ми ― хоча завдяки розвитку технології мало не наочно ― можемо спостерігати трагедії в Афганістані, Сирії та Ефіопії. Російські літаки бомбардують сирійські міста, найманці цієї ж держави підтримують авторитарні режими ― це дійсність, якої не можна забувати. Треба вважати, що така драма може повторитися в будь-якому місці планети, зокрема і в Україні.
Отже, я не моралізуватиму, як мають діяти українські президент, влада, опозиція та суспільство. Ще настане час обдумати й оцінити їхні дії. Сьогодні я хочу написати про дії уряду моєї прибраної вітчизни Канади (а також уряду США). Отже, перед лицем загрози з боку Росії вони звернулися до своїх громадян, які перебувають в Україні, щоб ті упродовж 48 годин покинули країну. Я можу це зрозуміти, але не здатний змиритися з постановами про переїзд посольств із Києва до Львова. Можливо, ці постанови ухвалили, спираючись на переконливі розвідувальні дані. Навіть якщо так, це дуже поганий сигнал для всіх, хто не може просто взяти й перенести своє життя до Львова або ще далі, де безпечно.
На інформацію про переїзд посольств у «Західну Україну» президент Володимир Зеленський відреагував єдиною можливою фразою, що Україна одна й треба дотримуватися цього. Я не знаю, як можна вважати, ніби до Львова російські ракети не долетять? Хіба що цинічно припустити можливість, що у разі, якщо росіяни захопили Київ, можна було б і далі провадити дипломатичну діяльність зі столиці українського П’ємонту, столиці «Львівської народної республіки» ― Львова. На екрані свого телевізора я бачу, як журналістські зірки CNN висилають свої повідомлення зі із цього міста, мабуть, у перервах між чашками добірної кави в чарівних львівських кав’ярнях. Я хочу нагадати нашим могутнім союзникам історію сторічної давнини. Коли 1920 року загони кінармії Семена Будьонного стояли за кількадесят кілометрів від Варшави, а в Білостоку вже чекав новий уряд, сформований із польсько-совєтських комуністів, архієпископ Акілле Ратті, згодом папа Пій XI, а тоді перший апостольський нунцій у відродженій Польщі, відмовився покидати столицю. Минуло сто років, і поляки досі пам’ятають цей акт солідарності з народом перед лицем смертельної загрози.
Один американський знайомий написав із сарказмом: «Канада: зібралося кількасот далекобійників, Трюдо оголошує надзвичайний стан. Україна: на кордоні зібралося 150 тис. російських військ, життя триває далі, як звичайно. Можливо, українським дипломатам в Оттаві слід переїхати до Ванкувера?»
Думаю, його дошкульність цілком доречна, українці теж мали б відреагувати з терпкою іронією на короткозору постанову перевести посольства США та Канади до Львова.