Запропоноване скульпторське рішення, напевно, й донині залишається найвдалішим і найпривабливішим. На плечах у мандрівця, який на мить спинився перепочити та сперся на палицю, — сакви, а з руки звисає верхній одяг. Згодом Кавалерідзе спроєктував ще одну скульптуру Сковороди, встановлену 1977 року в Києві на Подолі. Та це інший образ — з розряду монументальних, адже немовби позбавлений невимушеності. Задум істотно відредагували чиновники. Планували, що філософ стоятиме босоніж, матиме Біблію й натільний хрест. Але такого втілення цензура не могла допустити. Щоб унаочнити зв’язок мислителя з простими людьми, його наказали «взути» в постоли. Обидві постаті розділяє відтинок у 55 років. За цей час у радянському мистецтві встигли затвердити канони соціалістичного реалізму з вимогами конкретності, масовості й народності.
Читайте також: Староукраїнський Савонарола
Цю трансформацію можна простежити на іншому прикладі, якщо переглянути ігровий фільм «Григорій Сковорода» 1959 року, режисером якого теж є Кавалерідзе. Художнє кіно відрізняється від документального інтерпретацією зображуваного феномену. Тут допустиме широке тлумачення. Проте як уникнути викривлення? До речі, щодо візуального плану, то автору добре вдалися реалії XVIII століття, особливо декорації й антропологічні типажі. Проте змушує ніяковіти аудіальна частина, передовсім інтонації та діалоги. Сковорода раптом постає затятим активістом. Але й смішно, коли співакові хорової капели при імператорському дворі сходять з рук в’їдливі коментарі на адресу начальника таємної канцелярії розшукових справ Алєксандра Шувалова й самої цариці Єлізавєти Пєтровни. І замість покарання зухвальця вшановують тільки прізвиськом «хохлач».
Радянський ідеологічний канон вимагав демонструвати класову нерівність. Контроверза народництва й аристократизму становить головну тогочасну ознаку. Речника панівного класу належало показати бузувіром і бовдуром. Отже, нічого дивуватися, що в одному таборі опиняється імперський реакціонер, який переймається тим, що філософія є бунтом, і колишній представник козацької старшини, зажерливий поміщик. Виникає підозра, що режисерові суворо приписали виводити на яв лиш обурення щодо експлуатації пригноблених. Звично сприймати те, що в Росії Сковорода почувається чужим, а відтак прагне в Україну. А щойно повертається додому, то не полишає ролі збурювача спокою та дотепника, якому до снаги розсипатися сарказмами, а на спудейській учті завиграшки знайти пляшку оковитої, що її недолугі марновіри приховали на покуті за іконою. Водночас його нарочито войовниче ставлення до Біблії, що межує з несосвітенним атеїзмом, навряд чи відповідає дійсності. Проте особливий сюжет — любовні пристрасті. Різні життєписи підтверджують: філософ уникав жіноцтва. Та тільки не в радянському кіно. Ну не може виразник самобутнього світогляду відрізнятися від звичайної людини. Має сповідувати не відлюдькуватість, а співчуття, доносити вчення не до того, хто зрозуміє, а до упослідженого. Для цього й вигадали історію про зустріч зі співвітчизником, який у Петербургу судиться з багатієм, адже той підступно скуповує землі низового козацтва. Сковорода дізнається, що знайомець ось-ось одружиться з його колишньою дівчиною. І з утраченого кохання виростає ціла драма.
Читайте також: Тяжке навчання
Припустімо, що репутація дивака й антиклерикала, бунтівника та безбожника, невиправного ізгоя у Сковороди справді була. Хоча навчатися за кордон він вирушив зовсім не як вигнанець, а як охочий до знання. Не схоже, що після студій у Європі його гордовитості й неприступності пасувала критика Біблії з позиції науки. Містичні й релігійні мотиви філософії Сковороди любили списувати на тогочасний стиль письма. Та заледве б він схвально згадував про Вольтера, оскільки не був просвітником того штибу, а до слави Ломоносова просто байдужів. То навіщо ці кадри? Вони мали засвідчити, що наш мислитель сповна поділяв погляди, як тоді казали, всього прогресивного й гуманістичного світу й був суголосним з російською культурою. Соцреалістичної догми не було б дотримано, якби зі Сковороди не робили затятого підбурювача до повстання. Тема гайдамаччини у фільмі перетинається з епізодами про боротьбу російсько-українських робітничих мас. При перегляді у вічі впадає не просто штучна чи награна, а цілковито химерна реальність, де всяка видатна людина перетворюється на залізобетонного звитяжця, з уст якого невпинно вискакують офіційні кліше.
Отже, всі соцреалістичні компоненти нам слід діагностувати як симптоми фантомного буття. Це різновиди симуляцій, яких не бракує досі. Уважаймо їх замінниками рефлексій про те, чим саме могла би бути соціокультурна реальність. У підсумку не ясно, якого Сковороду ми побачили. Він мало чим відрізняється від особи зі сталевим характером або виконавця загальної волі. У чергову річницю мислителя важливо утриматися від створення такого забронзованого істукана в масці месії, на якого взорують геть усі.