Радше навпаки. Свого часу я активно писав, коментував і спілкувався у LiveJournal (якщо тепер хтось іще його пам’ятає), створив не один блог і випробував для цього найрізноманітніші платформи — від WordPress і Blogger до Tumblr, у мене був свій сайт і власний домен, уже не кажучи про екзотичні мікроблоги, назв яких я й сам тепер не пригадую. Бо вони один за одним посходили з овиду, не витримавши конкуренції — усі ці Plurk, Friendfeed та інші Mastodon.
Близько 2009 року, коли почалася масова еміграція юзерів із LiveJournal на фейсбук, я не пішов за всіма. З однієї простої причини — у фейсбуку я тоді вже встиг остаточно розчаруватися. Якщо бути точнішим, то ця соцмережа не спромоглася мене зачарувати. Мене від початку дратувало в ній усе — від логотипа до дизайну сторінки не кажучи про подальшу політику з дедалі виразнішими патерналістськими, щоб не сказати тоталітарними нотками, коли користувачів карають доступом до сервісу за певні висловлювання або й узагалі блокують, що неодноразово траплялося зі значно відомішими за мене користувачами. Натомість мене захопив і зачарував твіттер, де я не раз без жодних санкцій з боку адміністрації міг вільно проголошувати гасло: «Фейсбук має бути зруйнований!» Років зо п’ять я був з головою занурений у суто твіттерянський стиль життя й письма, принади якого важко пояснити комусь, хто не випробував цього щастя на власному досвіді. Зрештою, чимало моїх друзів так і не збагнули захвату, з яким переповідав їм про дива, що відкрилися мені завдяки мобільній і гнучкій інфраструктурі безперестанного цвірінькання, лавині інформації, дедалі цікавішим і потрібнішим опціям, які з року в рік запроваджував цей сервіс.
Читайте також: Наші бездомні
Інстаграму тоді ще не було, тож уявіть, якою дивиною видавалася можливість твітити фото з подорожі або з численних розвіртуалізацій, які непомітно стали логічним подальшим кроком серед українських твіттерян. Я вже не кажу про численних письменників, музикантів, соціобіологів, айтішників, з якими можна було легко встановити контакт (принаймні на початках роботи твіттера). Не одна моя вівсянка пригоріла й не одне молоко екстатично збігло на плиту, поки я самозабутньо твітив, ретвітив, коментував і обмінювався приватними повідомленнями. Не одна година коштовного життєвого часу, який можна було присвятити глибокому й зосередженому читанню важливих книжок, слуханню класики або власному довгому письму, непомітно майнула в невороття саме на твіттері, як зникають вони без найменших відшкодувань і на фейсбуку, й в інстаграмі, й у тіктоку. Ця прив’язаність була схожою на гіпноз. Ще більше це скидалося на дедалі серйознішу й загрозливішу залежність. Ясно, що коли помітив колосальну втрату часу й виникнення неабиякої залежності, то намагався подолати гіпнотичний вплив смартфонного більма. Видаляв акаунти, влаштовував цифровий піст: «ось візьму себе в руки й не заходитиму на твіттер цілий місяць… тиждень… ну, бодай день!» Добрими постановами вистелений шлях до пекла, тож піст ламався, переважно без жодних надто дошкульних докорів сумління, акаунти відновлювалися або створювалися наново, і я з головою поринав у гомінке шумовиння. Ми всі були схожими на мух, що потрапили в тенета павутиння, і наші твіти були нашим дзижчанням.
Може, я й досі борсався б у цифровій трясовині, якби не втрутилась одна, але вкрай вагома обставина реального життя: я одружився. І вже наступного дня після вінчання мені стало не до твіттера. Я елементарно про нього забув, захоплений новими клопотами, спілкуванням з коханою наживо, а не за допомогою твітів, спільними подорожами справжнім, а не віртуальним світом. Один з моїх колишніх акаунтів на твіттері й досі животіє в скромній самотині, я заходжу туди переважно для того, щоб поширити посилання на якийсь з моїх опублікованих текстів (так само, як і на сторінці у фейсбуку чи на одному з уцілілих блогів). Згадати про колишнє борсання в тенетах мене змусив нещодавній пост одного американського копірайтера, де він розповів про власний досвід відмови. Чоловік цілий рік обходився без поширених соціальних мереж, хоча виріс, властиво, на них, і завдяки їм започаткував свій бізнес. Ця відмова була надзвичайно ризикованим кроком для його професійного зростання. Але ризик виправдався, клієнтура цього копірайтера й без соцмереж збільшилася на 50%, якість текстів теж зросла, енергію, раніше спрямовану на нескінченне гортання віртуальних стрічок (щоб не сказати липучок для мух), було переорієнтовано на змістовне дозвілля, зокрема теніс і біг. Тепер він збирається повернути для ділового життя цілком придатний для цього лінкедін, але тримається осторонь фейсбука і твіттера («я їх ненавиджу» — прикметне зізнання).
Читайте також: Memento mortuis
Хтозна, чи цінували б ми аж так дорого призабутий, а для молодших і взагалі непізнаний смак свободи від соціальних мереж і приналежності самим собі, якби не первісна від тих мереж і тенет залежність. Принаймні надалі ми, анітрохи не луддити, будемо все ж обачнішими, наперед відмовляючись безоглядно поринати в спокусливі винаходи кмітливих майстрів із Кремнієвої долини, які не забаряться знову спробувати заволодіти нашими увагою, даними й часом.