Тепер, після суттєвої ротації, наросла критична кількість таких, які не толеруватимуть фальш і фальшивки. Під самісінький новий рік група істориків рішуче виступила проти спроби хай там як, але профільної установи — Національного музею Голодомору-геноциду — підкоригувати нібито вже консенсусну серед науковців цифру втрат українського народу в 1932–1933 роках. Підкоригувати в бік збільшення в… 2,7 раза. Було 3,9 млн, стало 10,5 млн.
Я не фахівець-історик, натомість тішу себе припущенням, що я фахівець із медіакомунікацій, тому впізнаю спекуляції на запах, на смак і на дотик. Від початку я не мав наміру брати участь у дискусії, хоча бити на сполох почали люди, відомі мені особисто, яких я поважаю та яким довіряю беззастережно. Але коли розгорнулися зворотні «бойові дії», коли протестантів почали звинувачувати в національній зраді, відсутності патріотизму й роботі на Кремль, — отут уже моя ділянка, отут я маю право висловлюватися: це пропаганда чистісінька в інтересах не держави й не країни, не нації й не національної пам’яті, а виключно в інтересах групи людей, яка внаслідок специфічної освіти й виховання не усвідомлює довгострокові наслідки певних інтелектуальних операцій. Пахне відповідно.
Читайте також: Монополія
Зовсім мені не подобається й те, що до дискусії на боці ревізіоністів долучився Національний корпус. Це утворення помітили в різних акціях, далеких від наукових дискусій, тобто, м’яко кажучи, це не його ключова компетенція, на відміну від боротьби із сексуальними меншинами, де вони показали свою кваліфікацію. Їхня поява — поганий знак.
Тепер по суті. Важко стверджувати, що ревізіоністи оперують якимись новітніми методиками, спираючись на якісь нові документи, хоча гучно називають свої дослідження судовою експертизою. Знову-таки з того, що я вже читав і чув, ідеться всього лише про довільні екстраполяції на довільних ділянках відкритих даних. Це не наука, це профанація. Ну й, нарешті, намагання вразити великими цифрами — свідчення жахливої гуманітарної девальвації. Бачите, 3,9 млн недостатньо вражає, це недостатньо трагічно, докрутімо. Стривайте, це не ютуб і не список Форбс, де звикли мірятися мільйонами. Тут кожна окрема доля — біль і жах.
Не слід забувати й контекст. Голодомор був свідомою операцією злочинного режиму, яка мала на увазі одразу дві мети: перша — якось пацифікувати бунтівні території шляхом фізичного винищення потенційних інсургентів, а інсургентами, наскільки можна зрозуміти, в Москві вважали всіх українців; друга — забрати, себто вкрасти харчові ресурси, щоби продати їх за кордон, щоби за них купити обладнання, щоби побудувати заводи, які вироблятимуть гармати, танки й літаки, щоби з ними потім завоювати як мінімум Європу та Азію, щоби насадити там такий самий лад і т. д. і т. п.
Алгоритм саме такий, і послідовність дій така, і те, що знесилену Україну перетворили на військовий арсенал імперії, на провінцію, де 80% промисловості працювало на війну, роблячи літаки, танки й міжконтинентальні балістичні ракети, щоби далі вбивати мільйонами, — це прокляття антигуманної індустріалізації, жахливе й ганебне порочне коло, з якого ми вискочили дорогою ціною. Ось що таке Голодомор — не одноразова жертва, не гігантська, але кінечна гекатомба. Ні, це те, що переслідує нас досі й ще довго переслідуватиме. На такому тлі хвалитися перед світом своїми мертвими, задовольняючи власні амбіції, — слабка позиція.
Читайте також: За що воюємо?
У вшановуванні жертв Голодомору є гуманітарний, себто звичайний людський аспект, а є аспект політичний, при тому, що в слово «політичний» я не вкладаю жодного негативного змісту. Просто свого часу, досить давно я був свідком внутрішніх дискусій у колі людей, яких вразив ізраїльський досвід консолідації нації. Нам тоді йшлося про те, що істотним елементом такої консолідації для євреїв став Голокост, спільна жертва, проєкція спільної загрози, й українцям би незле взяти приклад в освоєнні власного минулого, власного спільного горя. Я переконаний, що цей проєкт уже відбувся незалежно від чистоти помислів кожного окремого учасника, хто до нього доклався.
Але ефективність такого проєкту завжди залежить від сумлінності виконавців, інакше воно не працює. Аж раптом уже сьогодні одну з очільниць команди ревізіоністів упіймали на плагіаті в щойно захищеній докторській дисертації. Людоньки, ну не можна ж так із моєю Україною!