Останні акції Москви в Казахстані на багато процесів розплющують очі тим, хто хоче розуміти.
Владімір Путін міг би й одноосібно вдертися до цієї країни, але йому важливо актуалізувати ОДКБ і братів-диктаторів, перевірити їх мобілізаційним шляхом на вірність Кремлю і собі особисто.
Режими Таджикистану, Киргистану, Білорусі відгукнулися на заклик сюзерена з Москви. Дещо дивною була присутність Вірменії. Її прем’єр-міністр Нікол Пашинян прийшов до влади на хвилі народних протестів, схожих на казахські. Вчинок Пашиняна черговий раз ударить по демократичній репутації Вірменії, ізолювавши її ще більше від Заходу. Цікаво, що офіційні документи ОДКБ вимагають наявності зовнішнього нападу для того, щоб війська країн-учасниць були введені на територію якоїсь з них. Але у випадку Казахстану ніякого збройного нападу іноземних держав на країну не було. Це підтвердив і високий представник Китайської народної республіки, який назвав все що відбулося „внутрішньою справою Казахстану”. Симптоматично, коли Азербайджан воював проти Вірменії, ОДКБ ніяк не відреагувало.
Ми бачимо, що під геополітичним керівництвом Російської Федерації формується (чи вже сформовано?) союз диктаторських режимів у складі Росії, ОДКБ і Китаю. Можливо, до нього належатимуть також Північна Корея і деякі реліктові режими Європи на кшталт Сербії. Всі вони готові кинути виклик Заходу. У той час як той продовжує заколисувати себе розмовами про те, наскільки ВВП Заходу перевищує ВВП диктаторських країн.
Справді, перевага там величезна, вражаюча. Але чого варті розмови про економічну і військово-технічну перевагу, якщо демократичні країни не готові протистояти диктаторському Інтернаціоналу, а той – готовий, бо він рішучіший, агресивніший, авантюристичніший. Він відносно легко досягає згоди всередині свого блоку, зокрема не грабуючи й силою, поки Захід потопає в нескінчених демократичних дискусіях, демонструючи нерішучість, сумніви, побоювання тощо. На цьому тлі переваги Заходу втрачають свою переконливість. Путін готовий до чергових авантюр, розраховуючи, що західні країни вкорте будуть змушені відступити, як вони останнім часом робили постійно. Якщо Захід пробачив Путіну напад на Грузію в 2008 році, напад на Україну в 2014 році, напад на Сирію ще низьку військових авантюр від Лівії до Центрально – Африканської республіки, то чому нині він буде поводитись якось інакше?
Путін не має досвіду рішучої поведінки Заходу чи болісних ударів у відповідь . Може, на думку Путіна, Захід вражений тяжкою і невиліковною хворобою боягузтва? Чого варті будь-які військові переваги без рішучості їх застосовувати?
У Казахстані Путін ще раз продемонстрував, що він хлопець сміливий, ризиковий, здатний на вчинки. Захід поки що в таких демонстраціях однозначно пасе задніх. Заслуги Туреччини тут не рахуються. Після акцій Ердогана (знищення російського літака) Путін почав ставиться до Туреччини з підкресленою повагою. Бо Ердоган виявився таким же „мачо” як і кремлівський диктатор, здатним завдавати ударів.
Європа пережила майже во всіх країнах перемогу парадигми пацифізму в такій його формі, що позбавляє здатності до опору злу насильством. У багатьох державах Європи скасовано загальний військовий обов’язок, а за соціологічними дослідженнями лише невелика частина європейців готова захищати свої країни, а тим більше Європу загалом. Навіть незначні втрати європейських армій в Азії і Африці викликають паніку і стійке небажання підтримувати радикальну політику НАТО і Євросоюзу щодо диктаторів, ісламістів та інших загроз. Воєнна безпека може триматися лише на військовій потузі США і мілітарній готовності американців.
Ситуація показує, що мало бути об’єктивно сильніше за ворога демократії і свободи. Треба демонструвати суб’єктивну рішучість і здатність використовувати свої переваги