Скільки себе пам’ятаю, я завжди щось збирав. У несвідомому дитячому віці це могли бути камінці чи мушлі-черепашки, підібрані на пляжі. Тоді вони видавалися дорогоцінними й неймовірними, хоча їхня краса суттєво марніла, коли я привозив їх додому і складав спочатку десь на підвіконні, потім перекладав у шухляду, а згодом, коли спогади про чудовий час відпочинку тьмянішали, просто викидав.
У свідомому дитячому віці я мав власну колекцію марок. Хоч «колекція» — це голосно сказано. Кілька клясерів (оце щойно подивився, як воно правильно називається, тоді я звав їх просто «альбоми»). Нічого рідкісного, просто забавки, хоча в мене була сотня тематичних марок із зображенням різноманітних машин, які надіслав друг родини з Німеччини (це тоді я думав, що він друг, але коли подорослішав, то дізнався, що то був мамин залицяльник, із яким вона познайомилася в Києві й заради якого хотіла розлучитися з моїм татом, однак це вже зовсім інша історія). Пригадую, що тоді люди надсилали багато листів, із яких можна було обережно знімати марки: класти конверти у теплу воду й чекати, поки вони відклеяться.
Читайте також: Грай, кальмаре, грай!
Інколи (чого брехати — майже завжди) чекати не хотілося, і марку по-варварськи видирали, як-то кажуть, «із м’ясом».
Пізніше я колекціонував монети. Не золоті чи срібні, а просто «не радянські». Якісь відшукував на вулиці, інші вимінював у друзів, деякі дарували знайомі. Колекція, власне, була маленькою, бо більше цікавив сам процес. До того ж я збирав у скарбничку радянські монетки. То була якась огидна, погано розмальована істота з відчайдушно роздертим баяном. Колекціонував я без кінцевої мети, придбати щось дороге не планував і, зрештою, доколекціонувався до того, що непомітно для мене Радянський Союз розвалився й на мої гроші вже не можна було нічого придбати. Досі пам’ятаю свою образу на СРСР, який мене не попередив про це заздалегідь, і мої дрібні металеві кружальця остаточно втратили будь-яку вартість. Отака моя єдина претензія до того режиму — гадаю, я мав би їх більше, якби на момент розпаду мені не було лише сім років. Потім я почув, що в батьків була серйозніша образа на «совєти», бо, як виявилося, вони теж збирали гроші, тільки не монети й не в дурнувату скарбничку, а паперові в паперову книжечку, ощадну. А СРСР і їх не попередив.
У 1990-х я вже збирав фантики від жуйок. Жуйки на смак були жахливими (це вже я зараз розумію), «хімозні», турецькі. Скидалося на те, що більшість із них доїжджали до мого міста протермінованими, бо вони кришилися й видути з них бульбашку ніяк не вдавалося. Однак їх загортали в фантики, папірці з картинками, кадрами з фільмів чи мультиків, карикатурами чи машинками. Особливо ми цінували автівки в «Turbo» та короткі афоризми з «Love is». На їхніх зображеннях унизу стояли номерки, тож збирачі шукали потрібні цифри й заповнювали прогалини у своїх колекціях. Були й ті, хто збирав тематично. Так, один мій товариш збирав фантики з грошима далеких країн і «TipiTip» з кумедними носатим типом, що потрапляв у різні веселі пригоди. Потім усе це звелося нанівець, коли в жуйки почали вкладати наклейки і їх уже хотілося не збирати, а клеїти (хоч як це дивно): на парти, стіни чи просто «де пришпандьориться».
У школі стало не до колекціонування, проте ще тоді я прагнув чогось монументального, суттєвого, тож у 13 років придбав свою першу книжку. Свою, на власні кошти й самостійно обрану. Батьки мали свої книжки, доволі стандартну радянську й перебудовну книгозбірню: томи з однаковими корінцями, Пушкін, інша класика, Булгаков, детективи тощо. Однак то були «їхні» книжки, а я бажав «свого». І сталося це «за-своє-ння» в кіоску «Союздруку». Уже не пам’ятаю, чому саме там і чому саме її, але автора-назву-обкладинку чудово пригадую: Вашинґтон Ірвінґ «Христофор Колумб». Вона досі в мене є, і найвеселіше, що я її відтоді так і не прочитав (у чому нині вбачаю пророчо застережливий знак). Десь тоді я й почав збирати книжки, і лише нещодавно з’ясував, що я — цундоку (образливе японське слівце, яке означає збирання книжок і їх нечитання). Ні, читати я полюбляю з дитинства, однак кількість придбаного ніколи не збігається зі списком прочитаного. Тематика моєї колекції постійно змінювалася, як і мої інтереси. Так, нині я збираю американську прозу другої половини ХХ століття, бо перекладаю її та досліджую. Маю багацько надзвичайних видань із автографами чи просто таких, які мало де знайдеш. І достеменно не знаю, скільки в мене книжок, бо, як відомо, є такий забобон, що на риболовлі рибу не рахують, щоб не зурочити.
Читайте також: Країна бальзаківського віку
Усі ми колекціонери. Готівки, вражень, досягнень. І цілком імовірно, для когось ми — теж частина їхніх колекції. Дорогоцінний експонат. Унікальний витвір. Або просто № 76 чи «той, який… / та, яка…». Кожна колекція — унікальна, але цінна вона передовсім не тим, що збираєш, а тим, хто збирає. Кожна колекція більше говорить про колекціонера, бо з неї збираємося ми. І, врешті-решт, увесь світ допомагає нам зібратися. І стати тими, ким ми є. Колекційним екземпляром. Рідкісним примірником. Людиною.