Родинний характер цих днів спонукає нас засмучуватися долею тих, кого немає на картині щасливої родини за столом. Ми співчуваємо самотнім, скривдженим, які не мають із ким сісти до столу або навіть не мають дому, де могли б поставити його. До цього смутку, який звичайно супроводить нас, пристосувалася навіть реклама, спрямована на те, щоб видушити з нас сльози.
А реклама ― це, вочевидь, подарунки. Давання святкових подарунків має свою історію. Дехто шукає її початку в стародавніх римлян, які святкували отак сатурналії, одне з найголовніших римських свят. Багаті громадяни імперії дарували одне одному дрібні срібні предмети, а вбогі ― свічки ти глиняні фігурки. Ще в середині I століття нашої ери сатурналії святкували кілька днів від 17 до 23 грудня.
Читайте також: Захента
Проте відомий нам тепер звичай давання близьким людям святкових подарунків не дуже давній. Він з’явився лише в XIX столітті. Свята з подарунками, які супроводили їх, зародилися десь у 1820-х в Америці, і то з силою, властивою Новому Світу. Минуло десять років, і в листах до редакцій газет читачі писали про надмірну комерціалізацію свята Різдва Господнього та втрату його релігійного характеру. 1867 року найбільший нью-йоркський торговий дім «Мейсіс» працював у Святвечір до півночі. Після двох сторіч невпинної комерціалізації видається, що всі піддалися їй і у світі запанувала нова та світська своїм духом традиція. Трамвай, вбраний у біло-червону шапочку Санта-Клауса, бо ж усе-таки не святого Миколая, гордо кружляє вулицями, здавалося б, дуже консервативного Львова, рекламуючи свята, які, власне, ще мають настати.
Мало-помалу свята стали нагодою давати подарунки близьким людям, не конче сподівані та корисні. Гаррієт Бічер-Стоу у своєму короткому оповіданні «Різдво» ще 1850 року зауважила: «Тієї пори ми марнуємо всі святі гроші на придбання речей, яких ніхто не хоче і якими ніхто не переймається, коли вже отримає їх». Може, не кожен і не завжди, але, коли комерціалізація сягає такого рівня, кінцевий результат не може дивувати.
Навіть якщо свята великою мірою позбулися свого релігійного виміру та стали просто святами з малої літери, більшість із нас відчуває тієї пори зворушеність і смуток.
«Біле Різдво», ця святкова класика авторства Ірвінґа Берліна у виконанні Бінґа Кросбі, допомогло створити ідею новочасного американського свята, дорогого більшості американців без огляду на їхнє віровизнання та етнічне походження. Це така собі святкова секулярна «ікона» попкультури.
«I’m dreaming of a white Christmas just like the ones I used to know» («Розмріявся про біле я Різдво, як-от колишні, у лісах») ― саме цими словами, які знають, мабуть, усі американці, Бінґ Кросбі починає свій видатний хіт.
Нині ми думаємо про цю пісню як про відомий нам ще замолоду ідеальний сентиментальний образ свята Різдва Господнього. А насправді цей уже позачасовий шлягер починався строфою, якої нині ніхто не співає та яку, зрештою, викинув сам Берлін.
Оригінальна пісня починалася більш-менш так: світить сонце, трава зеленіє, хитаються помаранчеві дерева, шелестять пальми, і її, за задумом, мала співати людина, яка відпочиває коло басейну в Беверлі-Гіллс і мріє про Різдво Господнє десь у рідному домі на півночі.
Читайте також: Моя cup of tea
Але раптом 7 грудня 1941 року японці атакували Перл-Гарбор, і для американців почалася Друга світова війна. Пісня та фільм, у якому вона прозвучала, стали поширюватися, власне, тоді, коли американські солдати провели першу зиму за межами батьківщини. І раптом ностальгійна нотка минулого свята, тієї міфічної для всіх американців, які перебували за кордоном, минувшини, а також для їхніх родин на батьківщині, що тужили за ними, перетворилася на пісню незмірної популярності, на яку аж ніяк не сподівався її автор Ірвінґ Берлін.
Цілком несподівано американське Різдво Господнє, зіперте на міфічну золоту минувшину, придумали десь на північному сході США в сільській Новій Англії. Берлін казав, що пісні творять історію, а історія творить пісні. І це, власне, пісня, цілковито створена своєю історією. Коли її писали, вона мала бути звичайною врочистою святковою піснею для фільму «Святковий готель» («Holiday Inn», 1942), натомість стала універсальним різдвяним подарунком для наступних поколінь американців. Нині внаслідок світової експансії американської культури ми можемо чути її в грудні в кожному торговельному центрі від Бостона до Гонолулу, від Торонто до Львова.
Але, якщо задуматися на хвилинку, це подарунок, який можна прийняти та якому можна надати власний сенс, адже хто з нас не мріє про казкове Різдво серед найближчих нам людей:
«I'm dreaming of a white Christmas
Just like the ones I used to know
Where the tree tops glisten
And children listen
To hear sleigh bells in the snow, oh, the snow»
(«Розмріявся про біле я Різдво,
Як-от колишні, у лісах.
Дерев верхівки там ясніють,
А діти слухають, радіють,
Ген саней дзвоники в снігах»).
А закінчується пісня словами:
«May your days be merry. Be merry and bright» («Нехай дні ваші будуть радісні та світлі»).
Чого й вам усім я бажаю від щирого серця.