Невідомо, наскільки добре Путін грає в покер, але він явно блефує. Він непоганий дзюдоїст — це відомо напевне. У дзюдо блефувати неможливо. Тактика цього єдиноборства — це вивести супротивника з рівноваги та провести кидок. Але якщо це не вдасться, треба бути готовим, що кидок проведуть із тобою.
На перший погляд, важко відповісти на запитання, навіщо Путіну висувати ультиматуми, наперед знаючи, що їх відхилять. Стосовно цього можуть бути різні міркування, але, судячи з тієї термінології, яка використана в проєктах московських документів «про гарантії безпеки», ціна питання дуже висока. Кінцева мета Путіна та його союзників у Південно-Східній Азії — це скинути США зі світового трону. Не знищити, а «поставити на місце». Нехай розвивають своє споживче суспільство, торгують і купують китайські іграшки на Різдво, але не втручаються у справи інших держав. Європа — для Росії, Південно-Східна Азія — для Китаю, Америка — для США, за Африку посперечаємося — ось досить груба, але все ж картинка кремлівської концепції світоустрою. Масштаб Путіна — помста за поразку в холодній війні, за приниження, пов’язане з возз’єднанням Німеччини, відходом на Захід країн Балтії та членів колишнього Варшавського договору. Усе це канонічна територія Російської імперії, і про це вже відкрито говорить хазяїн Кремля.
Читайте також: Сучасна утопія або мрія про ідеальний світ
За 30 років «незалежності» Росії за всіх її невичерпних природних ресурсів не вдалося побудувати заможну країну, яка б процвітала. Повернутися до режиму відверто сталінського типу, моделі суспільства, яке дивиться в минуле та живе в полоні міфів, нав’язаних керівною верхівкою задля відвернення уваги від справжніх проблем, виявилося набагато легше, ніж іти вкрай складним шляхом демократичного розвитку та поваги до особистих свобод і прав людини. ВВП нинішньої Росії вдвічі менший від ВВП СРСР зразка далеко не найкращого 1990 року, у дванадцять разів менший від показника США і майже в десять разів — Китаю. Поки Москва пестувала нинішню генерацію олігархів, які й досі грабують країну, Пекін зробив стрибок, небачений у світовій історії, і вивів із бідності 800 млн людей. І винні в цьому з погляду Москви знову-таки американські інвестиції, політика Кіссінджера-Ніксона підтримки Китаю в протистоянні з СРСР.
Як має бачити світ лідер «великої Росії», ринкова вартість 20 найдорожчих публічних компаній якої, включаючи Газпром, Роснефть і Сбербанк, вдвічі менша від однієї Meta? Як має почуватися очільник «окремої цивілізації», ВВП якої менший від ринкової вартості Amazon? Як інакше має відчувати себе людина, на столі якої розташована ядерна кнопка, що керує найбільшим у світі ядерним потенціалом у 6500 боєголовок, але яку можна поставити в кут простим відключенням від системи міжнародних розрахунків, де царює долар? Наступного року відзначатиметься 15-та річниця вже знаменитої мюнхенської промови Путіна, у якій він уперше висунув свої претензії Заходу. У відповідь, як вважають у Кремлі, 2008 року в Бухаресті Захід заявив про політику відкритих дверей НАТО для України та Грузії. А вже 29 листопада 2009 року Кремль опублікував текст проєкту Договору про європейську безпеку. Тодішній президент Росії Дмітрій Медвєдєв запропонував закріпити в міжнародному праві «принцип неподільності безпеки». Ішлося про юридичні гарантії, згідно з якими жодна з країн і жодна з організацій у євроатлантичному просторі не можуть зміцнювати власну безпеку, використовуючи інші країни та організації. Знайомі формулювання? Це вже після «першого дзвіночка» у вигляді окупації частини Грузії. Не почули? Тепер усе те саме, тільки після спроби анексії Криму й окупації частини Донецької та Луганської областей, у центрі російських претензій опинилася Україна.
Водночас Путін чудово знає, у якому стані перебуває НАТО. Спецслужби РФ, включаючи МЗС РФ, зробили чимало для того, щоб в організації не було єдності, військовий бюджет скорочувався, а окремі члени Альянсу блокували євроатлантичні прагнення України. США залишаються тією силою, яка тримає НАТО в гарній формі, проводить політику політичної та військової синергії. Саме тому тепер пропонуються дві угоди: одна з Альянсом, інша зі Сполученими Штатами. Навіщо? Тому що позиції окремих членів організації та Вашингтона стосовно висунутих вимог цілком можуть бути різними. Розкол між США й рештою НАТО — крок номер один. Примус американців до діалогу, тиск із вимогою компромісів, які остаточно позбавлять їх ролі головного гаранта безпеки у світі, — крок номер два. Заява Білого дому про наміри проводити консультації не з усіма, а лише з частиною «західних» членів НАТО вже викликала критику й навіть протести з боку «східних» членів Альянсу.
Читайте також: Ковідна геополітика
Треба розуміти: Путін блефує. Він підвищує ставки, використовуючи страх як інструмент впливу. Страх війни в Європі. Страх перед мільйонами біженців, цілком імовірним втягуванням НАТО в конфлікт між РФ та Україною, і все це на тлі пандемії, кризи європейської єдності та вже ослаблених Афганістаном і можливим загостренням навколо Тайваню США. Важливо тримати баланс і тренуватись у бойових мистецтвах. Так переможемо.