Його непохитний, терплячий опір тоталітаризму, який понад чотири десятиліття душив його батьківщину однопартійною комуністичною диктатурою, ґрунтувався на глибокому філософському розумінні важливого значення свободи для гідного життя людини, а також небезпек і спокус, які ховаються за обіцянкою свободи.
Гавел, автор сценічних творів у традиції театру абсурду, знав про обмеження людського розуму й парадокси, в яких завжди може заплутатися людська свідомість, навіть якщо вона керована найкращими намірами. На відміну від багатьох опозиціонерів, які гнітючій реальності комунізму протиставляли ідеальну картину кращого, «істинного» соціалізму чи інших варіантів гармонійного суспільства, Гавел не був утопістом і не надавався на роль проповідника доктрини політичного порятунку. Але саме завдяки усвідомленню недосконалості будь-якого прагнення добра він зміг стати взірцем моральної цілісності.
Читайте також: Перезавантажити демократію
Так Гавел заклав ідейні основи східноєвропейського дисидентського руху, зразком для якого стала «Хартія 77». У цій декларації 1977 року люди абсолютно різних світоглядних переконань з різних верств суспільства вимагали від комуністичної влади не більше й не менше, ніж дотримання елементарних прав людини та громадянина. Їх об’єднувало переконання, що дискусія про кращий політичний шлях для суспільства не має сенсу, доки не буде створено умов, за яких її можна вести відкрито й без страху.
Своє прагнення перестати давати тоталітарній диктатурі та її ідеологічному фіктивному світові змогу визначати власне життя й мислення Гавел назвав «Спробою жити правдиво». «Сила безсилих» живилася для нього рішенням людини більше не підкорятися вказівкам керівної влади й називати речі тим, чим вони насправді є. Вільне слово, на його переконання, могло похитнути навіть позірно монолітні владні системи й урешті призвести їх до краху. Однак упевненість у позитивній вибуховій силі вільного слова Гавел пов’язував з усвідомленням небезпеки, яка може виходити навіть від найгарніших слів, коли ними зловживають з нелюдськими цілями.
«Одне й те саме слово, — підсумував він у своїй промові 1989 року, — може випромінювати велику надію, а іншого разу — лише промені смерті. Одне й те саме слово раз може бути правдивим, а раз — брехливим, одного разу надихати, а іншого бути оманливим, одного разу воно може відкрити чудові перспективи, а іншого — прокласти колії в цілі архіпелаги концентраційних таборів. Одне й те саме слово може стати елементом миру, іншого разу кожен його звук здатен гриміти луною кулеметів».
Сьогодні, коли дезінформаційні апарати авторитарних держав намагаються знищити здатність відрізняти правду від брехні, а факти від фікції, такий авторитетний голос, як Гавела, з його непідкупним чуттям до фальшивих тонів був би неоціненним. Ідеї цього мислителя — щедре джерело для зміцнення внутрішньої стійкості демократичних суспільств до загальної атаки на раціональне й гуманне мислення. Ворогам демократичного суспільства грає на руку те, що воно втратило певність у власних цінностях. Заповіти Гавела нагадують нам, що існування ліберального порядку врешті залежить від готовності кожної людини взяти на себе відповідальність за захист його основних критеріїв.
Найактуальніший приклад чеського дисидента передовсім для ліберальних опозиційних рухів Росії, Білорусі, Гонконгу та М’янми, у яких, зважаючи на брутальні репресії, єдиною доступною зброєю залишилося лише слово. Те саме стосується й сил громадянського суспільства, які протистоять авторитарній реставрації в європейських демократіях, як-от Угорщина та Польща. Ідеї й життя Гавела можуть укріпити їх у переконанні, що правду на довгу перспективу неможливо придушити навіть жахливими й позірно всемогутніми апаратами репресій, доки є відважні люди, які невідступно покладаються лише на власний розум.
Читайте також: Озброєння заради миру
На ці рухи в авангарді протистояння новому наступу авторитаризму спирається надія на зміцнення демократії, яка зараз відступає по всьому світу. Проте однією з проблем рухів за права людини та громадянські права завжди було те, як вони переносять свою «владу безсилих» на рівень політичного творення, беруть на себе відповідальність за інституційне керівництво після закінчення авторитарного правління, залишаючись водночас вірними своїм ліберальним принципам. Гавел — приклад успіху й у цьому, спершу як президент Чехословаччини, а після мирного розходження Чехії та Словаччини в 1993 році, до 2003 року вже як президент Чехії: він увів свою країну в ЄС і НАТО та закріпив її у співтоваристві західних демократій. На своїй владній позиції, підпорядкованій демократичному контролю, 75-річному лідеру також довелося зазнати й політичної поразки. Не збиватися зі шляху через такі невдачі — ще одна максима, яку нам залишив реалістично заземлений ідеалізм Вацлава Гавела.