Здавалося б, це просто звичні бюрократичні перепони, збіг обставин, технічні проблеми. Спочатку в Бахмуті чомусь не вистачило потрібної кількості суддів і справу перенесли до Слов’янська, де нова колегія через рік почала її спочатку. Карантинні обмеження дозволили проводити відеоконференції, коли підсудні знаходяться у слідчому ізоляторі, а всі інші учасники — у суді Слов’янська, але більшість засідань проходять з тривалими затримками або взагалі скасовуються через поганий зв’язок. Обвинувачувані заявляють про те, що вони погано чують, бачать чи розуміють. І ці зауваження не можна не враховувати, бо в майбутньому це може стати приводом до скасування рішення суду. По неможливість участі, хворобу або зайнятість постійно заявляють адвокати підсудних, частіше за все це відбувається прямо напередодні засідань, коли свідки, рідні та журналісти вже витратили робочий день та приїхали у Слов’янськ з Бахмута.
Читайте також: Справа Артема Мирошниченка: напад за мову
Але все це разом чомусь не дуже схоже на рутинну тяганину, якою грішать більшість українських судів. І адвокат потерпілих, і самі родичі вбитого волонтера вважають, що таке зухвале затягування процесу спрямоване на те, щоб максимально знизити тиск суспільства. Щоб про гучну справу про вбивство україномовного волонтера юними спортсменами, які вимагали на суді перекладача з української, всі забули. Щоб журналісти, розчаровані постійним перенесенням слухання, перестали ходити на засідання. Щоб змучені рідні, які в цій справі виступають свідками, відмовилися від мети добитися справедливості в обмін на власний психологічний спокій. Щоб можна було в цій тиші та благодатному вакуумі застосувати якомога більше умов, що пом’якшують тяжкість злочину, апелювати до “примирення” та просити “не роздмухувати”.
І це прикро і боляче. В першу чергу, через неймовірні страждання рідних та близьких, які разом з горем втрати змушені регулярно переживати ще й біль через зухвалу та демонстративну несправедливість. Але, дивлячись на скріншот з відеозапису, який зробив під час останнього судового засідання брат вбитого волонтера, особисто в мене з’являються й інші відчуття. Я довго не могла сформулювати ці емоції, в яких поєднуються почуття страху, відчаю, ненависті і безсилля. Поки не зрозуміла — це передчуття катастрофи через безкарність, яка толерується.
Ми пам’ятаємо, як вибухнула країна через страшні події у Врадіївці. Саме ця безкарність, яка майже автоматично дарувалася винним у злочині, змусила людей піти на відкритий бунт. Бо будь-яка безкарність — страшно, а якщо вона підтримується тими, хто мав би стояти на сторожі закону — це вже катастрофа. Дивлячись на усміхнене та задоволене обличчя одного з нападників під час допиту, розумієш — він теж відчуває це толерування, яке ледь не з перших засідань йому почали демонструвати. І навіщо всі ці “технологічні хитрощі”, він теж розуміє. Бо вже неважливо, що він по-звірячому вбив незнайому людину посеред вулиці, а важливо, що він та його адвокат має право говорити в суді російською. З переляканого хлопчика, який жахнувся тим, що наробив під дією алкоголю, за ці два роки він перетворився чи не на героя, який має довести всім цим “патріотам і націоналістам”, що він сильніший.
Читайте також: Як розглядають справи Майдану
І знаєте, що страшно? Не тільки те, що молода людина, яка на початку свого життя скоїла страшний злочин, вважає це нормальним. А й те, що захисник, який за свою роботу отримує заробітну плату від держави Україна, грає в цій справі не останню роль. Схоже, що доросла людина, яка має певні ідеологічні вподобання, таким чином самостверджується: тільки після офіційних листів від адвоката потерпілих та скарг свідків, вона почала використовувати українську під час допитів. Складно сказати, чи говорить адвокат зі своїм підопічним про каяття, але в цій справі вони для себе вже давно знайшли винних в особі журналістів та активістів, які намагаються відстояти справедливість. І, звісно, навіть попри наявність відеодоказів, підсудні вже не визнають своєї вини, про яку публічно говорили на перших засіданнях.
Коли Артем через кілька діб після побиття помер, не приходячи до тями, стало зрозуміло, що ніхто вже достеменно не з’ясує, за що його вбили. Бо пройти всі ці кола пекла дізнавань та судів готові далеко не всі, хто мимоволі став свідком. Особливо, коли це толерування злочину відчувається в повітрі, хоч і не проговорюється. Але є факт, який не залежить від причини — Артема вбили. Тому ми всі вимагаємо, щоб ті, хто це зробив, отримали справедливе покарання. І не відчували себе комфортно, катуючи рок за роком на кожному засіданні літніх батьків, які мають десятки разів слухати, як вбивали їхню дитину.