Вражена величчю «Стебла», що з’єднує Трентор з орбітою, Гааль із Синакса чує від шпигуна, що стежив за нею: «Якщо імперія щось і вміє, то це будувати!». У цих словах багато правди. У нашій уяві імперії, що існували впродовж осяжної історії людства, одразу постають у вигляді величних будівель, доріг, мостів та акведуків, величезних армій і флотів. А ще є неосяжні простори їхніх володінь, кольори яких у різний час домінували на мапах. Жовтий — для Китайської та Іспанської імперій, зелений — для Британської, сірий — для Японської та Німецької, рожевий — для Російської. Сьогодні ми надто слабко усвідомлюємо, що й досі залишаємося в системі імперських координат. Так, у нас немає імператора, як і ніхто із глав сусідніх країн не вживає цього титулу (комусь, може, й хотілося б, але на позір він цього не робить). А до найближчого імператора нам треба простувати аж до Японії. Облишивши ці прості твердження, варто поглянути на ту систему координат, що лишають по собі імперії. Вони не вимірюються виключно політичними інститутами, хоча багато де існує Сенат і поза Римом є не один Капітолій. Не йдеться зараз про імперську спадщину та мову, щодо яких у нас ще довго будуть розпалювати вогнища. Так, будь-яка імперія залишає по собі свою мову. Римська — латину, Британська — англійську, а Російська — російську. З цим усе просто.
Читайте також: Завершення монополії держави
Будуючи шляхи сполучення, імперія зав’язує їх зі своїм центром, і тому всі дороги мають вести… комусь до Рима, а комусь до Лондона чи Пекіна. У нашому випадку ми й досі маємо на Правобережжі Південно-Західну залізницю, карта якої чудово показує нам межі Російської імперії, як і Південну в Харкові. Де ж тоді їхній центр? Для імперії все очевидно, а для нас? Отже, ми й далі бачимо центр не в Києві, а десь поза межами нашої країни. За чверть або ж навіть третину століття виправити систему координат, яку по-розумному люблять називати ментальною картою, неможливо. Імперії — це не тільки дороги, це ще й великі проєкти, що стосуються минулого.
І якби ментальні стереотипи торкалися виключно карт або ж назв залізниць, то це можна було б вирішити однією постановою уряду. З часом це стало б нормою. Гірше з іншими імперськими проєктами — особливо в освіті, культурі та в тій-таки історії. Років десять тому мене страшенно дратували репліки студентів, яким на той час було близько двадцяти років, а отже, вони вчилися вже в українській школі, що Новий рік запроваджений указом Пєтра I. У відповідь на мої великі очі та щире здивування я почув, що це ж відомий факт. І коли у відповідь я запитав: «Як це сприйняли мешканці Львова у 1699 році?», звісно, що притомної відповіді не почув. Так само й не побачив простого зіставлення в голові студента-історика, що варто пригадати території, які знаходилися під владою Пєтра, вже не кажучи про те, які свята відзначали на українських землях у той час. І якщо про друге питання потрібно було щось почитати, то з першим вистачило б шкільного історичного атласу для 7–8 класів.
Кілька днів тому цей Пьотр знову виринув у мене перед очима. Ішлося про банальний допис про башту Стефана Баторія в Кам’янці-Подільському. У місцевому уявленні ця башта має ще й назву Вітряна брама. Для більшості посполитих ця назва походить від легенди, що Пєтру тут вітром зірвало капелюха, і він вигукнув щось на кшталт того. Легенда як легенда. Одна річка теж щось у Пєтра забрала та дістала свою назву Ворскла. Буває. З цього можна було би посміятися, якби не те, що обидві байки транслюють імперські історичні міфи, які в середині XIX cтоліття Російська імперія старанно виписувала для земель, які вона приєднувала до себе упродовж попередніх віків. Регіональні історії на зразок видань, якими опікувався Помпей Батюшков (а це нариси про Поділля, Волинь, Бессарабію, Холмщину, Білорусь та Литву), окрім викладу минулого цих приєднаних регіонів, мали в собі цілу низку дрібних сюжетів на кшталт описаного вище. Для прикладу, серед оповіді Батюшкова про другу половину XVII cтоліття виринає зображення хати, під якою читаємо: «Дім, у якому зупинявся Пьотр Великий» (у місті Сатанів Проскурівського повіту). Далі наступна ілюстрація: «Камін у будинку, у якому зупинявся Пьотр Великий», у тому ж таки Сатанові.
Читайте також: Марна спроба централізації
Але повернімося до вежі. Принаймні всі видання з історії міста та краю називають цю вежу потрійно: вежа Стефана Баторія, Кушнірська вежа та Вітряна брама. Єдине посилання, яке, мабуть, першим зафіксувало назву Вітряна брама, наводить у своїй книжці Олександр Прусевич, і воно походить з інвентаря урядових будинків із 1854 року, як і те, що на початку XVIII cтоліття ця вежа називалася Кушнірською. Та навіть у першій третині XIX століття губернський архітектор Семен Учта називає її просто баштою. На цьому можна було б завершувати дискусію. Але коли твої співрозмовники у відповідь на те, що не варто з цією легендою пов’язувати Пєтра (а всю її — із Кам’янцем), закидають щось на кшталт «це був, мабуть, єдиний нормальний правитель Росії» або «він тобі вікно в Європу прорубав!», ти розумієш: імперії живуть дуже довго. Вони чудово вміють створювати чи вибудовувати культурні коди. Вони майже вічні, бо живуть завдяки легендам і байкам, добре вписаним у шкільний та популярний наратив історії. І вони дуже сильно пов’язують нас з імперією. Який із цього вихід? Вчитися та думати. Це, на жаль, справа на десятиліття. Але її варто робити щодня. Для нашого блага.