Звіт міжнародного розслідувального центру Bellingcat щодо невдалого захоплення військових злочинців спецслужбами України, а також жалюгідні пояснення від Офісу й тимчасової парламентської комісії залишаються в топі новин, і душевній рівновазі це не сприяє. Водночас не розумію, чому поза увагою коментаторів опинилася одна суттєва обставина: те, що оприлюднили колеги, підтверджує більшість початкових підозр і припущень, які колись виникли за браком конкретної інформації, але не всі, у тім-то й річ!
Доведеться ретельно нагадати канву: торік 29 липня в санаторії «Бєлорусочка» під Мінськом було затримано 33 росіян приблизно однієї вікової категорії й фізичних кондицій, які найближчими днями ніби збиралися летіти до Туреччини.
Білоруський КҐБ допитав їх щодо зв’язків у середовищі місцевих опозиціонерів, а диктатор Лукашенка заявив, що російський десант прибув скинути його. Через два тижні відпочивальників вислали назад до РФ, а майже офіційна кремлівська «Комсомольская правда» повідомила, що це насправді була спецоперація українських спецслужб.
І вже з подачі російських ЗМІ наші журналісти приблизно відновили хід подій та дійшли висновку, що чи то росіянам, чи то білорусам операцію «злив» або нардеп із профільного комітету, або й сам голова ОП. Ну а далі вже Bellingcat оголосила початок своїх розкопок, результату яких ми нарешті дочекалися й пустили сльозу.
Читайте також: День телебачення
Отже, виходячи з наявних нині фактів, не було термінового телефонного дзвінка або рапорту російського шпигуна в офісі українського президента своєму московському начальству. І самого шпигуна теж не було. Ні, не стверджую, що його взагалі немає — не може не бути, виходячи і з якості людського матеріалу українського політикуму та чиновництва, і з кількості російських грошей на київському напрямі, але в цій конкретній комбінації така гіпотеза зайва. Інакше б усі дійові особи поводилися інакше, їхню поведінку важко пояснити «операцією прикриття». Аляксандр Ригорович міг і мав усі підстави підозрювати у взводі підозрілих «туристів» диверсійну групу, що виконує якесь там завдання однієї з веж Кремля.
Стратеги зі Старої площі разом з луб’янськими й ходинськими оперативниками могли та мали спершу припустити, що якісь тіньові гравці на зразок ПВК «Вагнера» грали самостійну партію, якщо й узгоджену з начальством, то на самісінькій горі.
Ну а що тоді було? Відповідаю: дурість, слабкодухість, відсутність професіоналізму та яєць — і це, перепрошую, значно сумніше й образливіше. Таємний ворог, агент впливу, «кріт» навіть на самісінькому вершечку владної піраміди — це щось, із чим зрештою можна змиритися або бодай пояснити, либонь, не ми перші. Забули, скільки було радянських агентів у США та Великій Британії під час Другої світової та холодної війни? Власне, феномен «маккартизму» з усіма його, кажуть, перегинами був викликаний саме цією цілком об’єктивною сумною обставиною. Чому б це ми стали винятком?
Але добровільна і свідома фактична відмова (бо що таке відтермінування, коли кожна хвилина може призвести до провалу?) від спецоперації, яка могла принести нашій чинній владі все: славу, популярність, рейтинги, авторитет у партнерів, докази в міжнародних судах, козирі на переговорах, рядок в енциклопедії… Заради чого? Щоб «не стріляти»? Щоб укотре спробувати переконати передусім себе самих і свій електорат, що бандит може перестати бути бандитом, якщо знатиме, чим закінчилися попередні спроби? А потім намочити штанці й безупинно брехати та відмовчуватися, відмовчуватися та брехати!..
Читайте також: Сповідь коронафашиста
Найгірше, що зробили боягузи, — це підірвали у спецслужбах віру в себе, а в суспільстві — в їхню ефективність. Поясніть мені, з якого доброго дива якийсь офіцер не жалітиме себе, впиратиметься та розроблятиме хитромудрий гамбіт, якщо знатиме, що, по-перше, йому не подякують, а по-друге, його рано чи пізно неодмінно здадуть і викинуть на вулицю? Навіщо накопичувати інформацію, контакти, агентуру та, зрештою, фаховість, вибудовувати іноді багатоходові комбінації та ставати за рівнем професії поряд з представниками будь-якої спецслужби світу — не тому або не лише тому, що українці такі талановиті, а тому, що в нас війна та просто неоране поле для такої діяльності — кому ж іще? Згадаймо ліквідації польових башибузуків Захарченка та Мотороли, згадаймо викрадення Цемаха, якого підозрювали в причетності до збиття Боїнґа МН17 — і це, схоже, лише вершечок, який потрапив у поле суспільного розголосу.
«Батьківщина тебе кине, синку, завжди», — колега Аркадій Бабченко писав так про російських солдатів. І як же хочеться, щоб це не стало й нашим гаслом!