Пані Віола фон Крамон-Таубадель в інтерв’ю колегам з НВ (кому цікаво, подивіться, ми не ревниві) назвала ухвалений два місяці тому закон про олігархів «кумедним», «сміховинним». І це ми ще не читали висновку Венеційської комісії, який надійде ось-ось!
Війну олігархам — точніше тим, кого особисто Володимир Зеленський вважає й називає олігархами, — оголосили навесні. Відтоді концепція ненависного явища оформилася в магічну формулу, де наявність трьох із чотирьох перерахованих ознак автоматично означає тавро потенційного ворога держави, якого треба тримати в шорах. Про всяк випадок нагадаю їх: 1) значний вплив на засоби масової інформації; 2) участь у політичному житті; 3) бенефіціарне володіння компанією-монополістом; 4) статки понад мільйон прожиткових мінімумів — станом на сьогодні це $86,5 млн.
Читайте також: Сповідь коронафашиста
Залишмо змогу колупатися в дефініціях кожного пункту, які справді-таки сміховинні, європейським експертам, гляньмо в корінь. $86 мільйонів, будьмо відверті, навіть за нашими мірками не така вже божевільна сума. Якщо тупо екстраполювати в Excel за допомогою простенької формули український список «Форбс», таких «магнатів» виявиться не менше п’ятисот, і то лише офіційних. Практично кожен із них тією чи іншою мірою бере участь у політичному житті, інакше б його вже давно з’їли: це особливості місцевого ландшафту, які не варто зайвий раз обсмоктувати. Що таке монополіст, щоразу треба визначати окремо: загальновизнана у світі цифра 35% ринку, яка перейшла і в наше законодавство, нічого не пояснює в кожному окремому випадку, бо, з одного боку, є СОТ, з другого — локальні ринки, а ще є адміністративний контроль, який у наших умовах завжди ефективніший за гіпотетичну картельну змову. Фактично залишається вплив на ЗМІ, що й треба було довести. Ось що по-справжньому непокоїть команду президента, а ми ніби цього не знали!
Висновок зрозумілий і без усіх цих довгих логічних будов: емоційна жахалка «олігарх» означає лише декількох власників центральних телеканалів, бо саме вони є головним джерелом інформації про становище в Україні та світі для 75% громадян, а в пенсіонерському, електорально найактивнішому ешелоні цифра сягає 90%. І саме телебаченню ми завдячуємо постаттю чинного президента як такого. Враховуючи від’ємну динаміку його популярності, контроль над тими, хто визначає інформаційний порядок денний, можливість притиснути їх за формальними ознаками — не просто каприз хворого самолюбства, а умова збереження влади й супутнього майна. Усе решта — публіцистика. Положення закону щодо фінансування політичних партій от правда сміховинне, правильні слова вміють вибирати в Європарламенті: можна подумати, що влада якось контролює всі конверти, які споконвіку циркулюють у Раді або виборчих штабах. Те саме стосується декларацій про доходи, подібних до тих, які щороку здають держслужбовці. Що ж до приватизації, тут справді можуть трапитися якісь «обломи» — не смертельні, але болючі. Ну, й останнє, що справді викликає побоювання: додаткові повноваження РНБО знову роблять його органом надзвичайної влади, найбільш слухняним та оперативним інструментом виконання забаганок Офісу президента.
Читайте також: Тверда м’яка сила
Ось таким чином свобода слова, не декларована й удавана, а реальна й чинна, знову стає проблемою № 1 в Україні. Спроба її обмежити чи то шляхом керування гостями на тому чи іншому токшоу, чи то шантажем власників медіа за допомогою згаданого закону, є прямою та явною загрозою. Заспокоювати себе тим, що Зеленський не має авторитарних звичок, можна лише тоді, коли решту владних функцій у центрі й на місцях усі гілки виконують оперативно й взірцево. Сьогодні, припустімо, не має, а завтра, як припече, аж гульк — набуде…
А от чому монобільшість уже два роки маринує справжній дорослий закон про медіа — хтось каже кривенький, хтось каже недосконалий, хтось знову каже авторитарний, але який здатен відкрито й за зрозумілою процедурою регулювати відносини в засобах масової інформації всіх різновидів і всіх форм власності, — це вже запитання на $86 млн. Тим більше, що ми мінімум три роки маємо зобов’язання впровадити в законодавство відповідні директиви того самого Європарламенту, але морозимося. Можливо, Нацрада не така ручна, як РНБО, можливо, чиїсь інтереси недовраховано, але це знову приклад того, як спокусливо нехтувати процедурами й розв’язувати болючі, аж пече, питання на колінку. А рейтинги падають, а війна триває, а олігархи сміються.