Він уже давно випередив Владіміра Жиріновського в лексиці ненависті та ворожнечі. Толстой відкрито заявляє, що такої держави як Україна немає і не повинно бути. Що Крим і Донбас уже російські, а незабаром уся наша держава стане Росією. Немає, на його переконання, такого народу як українці, немає української мови і культури. Все це нібито вигадка ворогів РФ.
Перше, що впадає в око в таких дискусіях, це традиційність таких тверджень. На зламі ХІХ-ХХ ст. в Російській імперії існувала державно-інтелігентська мода на україножерство, на цілковите заперечення самого факту існування українців як народу і всіх його національних атрибутів. Після більшовицького перевороту від цього трохи відійшли, замінивши царську ідеологему більш м’якою радянською – про «братні народи». Але тепер, як бачимо, відбувається ренесанс «єдиної і неподільної», де українцям і білорусам як рівноправним націям місця немає. Ця ідеологема стає в Росії однозначно панівною. Тому наївні сподівання деяких на відродження ситуації до 1991 р. хоча б із суто формальним визнанням українських національних прав є абсолютно безпідставними. А тому і прагнення владної верхівки України якось «домовитися» з Кремлем без капітуляції Києва є нереальними.
Лексика національної ненависті, що тепер є цілком можливою в Росії, значною мірою пов’язана з тим, що принципово змінився характер російського державного устрою. На Заході до цих пір уважається правилом доброго тону називати нинішню РФ «авторитарною державою». Хоча насправді йдеться вже про державу тоталітарну. Російський політолог Андрій Піонтковський вважає, що РФ нині має всі ознаки фашизму, що сформульовані західним академічним співтовариством. Себто країна повертається реально не стільки до Російської імперії, хоча активно експлуатує її гасла і заклики, скільки до деяких особливостей першого в світі тоталітарного суспільства СРСР. Стосовно пріоритету в тоталітарності російський історик і філософ Георгій Федотов у книзі «Россия и свобода» зазначив: «Залишається фактом також інше – що структура фашистської держави, як і методи терору, створені Леніним і були просто пересаджені на європейський грунт».
Саме тоталітарні практики використовуються нині Кремлем для відтворення імперії як у самій Росії так і на всьому пострадянському просторі. Власне у Путіна та його оточення немає іншого способу досягти тих геополітичних цілей, що вони собі сформулювали.
Про цю неминучість в антидемократичному розвитку Росії також писав багато років тому Георгій Федотов: «Для самої Росії насильницьке продовження імперського буття означало б утрату надій на її власну свободу. Не може держава, що існує терором на половині своїй території, забезпечити свободу для другої. Як за московських царів самодержавство було ціною, що сплатили за експансію, так фашизм є єдиним ладом, що здатен продовжити існування каторжної імперії». Отже, або демократизація Росії, або російський фашизм. Здається, що РФ повільно, але неухильно просувається саме в напрямку другого варіанту…
Це полегшується тим, що як зазначив ексміністр закордонних справ України Володимир Огризко: «Біда в тому, що не тільки верхівка, але й все російське населення є носієм імперських настроїв». Так було і раніше, в часи більшовизму, коли царську імперію замінили червоною імперією, а шовінізм перейменували на «пролетарський інтернаціоналізм».
Отже, заяви жалюгідного нащадка геніального письменника є відзеркаленням великої загрози. Якщо українців, на його думку, немає і не повинно бути, а вони є, то це означає можливість ультрарадикальних методів досягнення імперської мети.