І вже давно не лише через його економічну потугу. Темпи та інтенсивність військового озброєння Пекіна непокоять не лише його сусідів. Експерти попереджають, що тамтешні можновладці мають намір зробити Китайську Народну Республіку першою наддержавою до сторіччя її заснування 2049 року, а вирішальним символічним кроком до цього має стати приєднання демократичного Тайваню ще протягом цього десятиліття.
Передовсім європейці мали б негайно значно жорсткіше протистояти агресивній політиці тоталітарного китайського режиму. Але це не повинно призводити до нехтування чи до применшення небезпеки, яку для вільного світу становить путінська Росія. Однак така тенденція помітна в стратегічній концепції президента США Джо Байдена. Його фіксація на Китаї як головному противникові США та Західного світу створює небезпеку витіснення кремлівської загрози на задній план як другорядної. Колись Барак Обама відмахувався від Росії як «регіональної держави» й недооцінював її глобально-політичні амбіції. Сьогодні, схоже, Байден розглядає Москву радше як своєрідну хронічну порушницю спокою в міжнародних справах, ніж як серйозний виклик для світової політики.
Читайте також: Зручна тяглість
Серед західних експертів, відповідно, поширена думка, що путінській Росії не вистачає потужності для тривалої реалізації своїх великодержавних прагнень. Китай безсумнівно має значно більший економічний і демографічний потенціал. Але уявлення, що в ході глобально-політичного протистояння Москва сама собою раніше чи пізніше виснажиться та знову намагатиметься досягти балансу із Заходом, оманливе.
Уся путінська система кримінального панування базується на ворожості до західного лібералізму, якого вона понад усе у світі боїться як ідеальної «розкладальної» сили її власної легітимації і яку тому хоче знищити будь-якими засобами. Задля цього путінський режим навіть згодний на ризик колись опинитися під домінуванням об’єктивно надпотужного Китаю. Тому надія деяких західних спостерігачів на те, що Кремль вдасться переконати в тому, що його справжній противник Китай, а не Захід, заснована на хибних уявленнях. У їхньому спільному прагненні відтіснити Захід від важелів світової політики Росія та Китай натомість дедалі більше зближуються.
Тепер путінська Росія — серйозна загроза свободі, миру та стабільності не лише в Європі. Тут ліберальну демократію вона підриває дезінформаційними операціями, кібератаками, зараз також шантажує енергетичною політикою, керує кривавою рукою білоруського диктатора Лукашенки й майже неприкрито готує агресивну війну проти України. На Близькому Сході Росія здобуває перевагу, стаючи посередником у військових конфліктах, які сама розпалює і в яких прямо чи опосередковано сама залучена. Організовуючи конференцію щодо Афганістану в Москві, Кремль нещодавно став адвокатом міжнародної співпраці з терористичним режимом талібів, до захоплення влади якими він відчутно доклався, роками підтримуючи радикальних ісламістів.
Пліч-о-пліч із Китаєм, Пакистаном та Іраном на цій конференції режим Путіна сигналізував США та їхнім союзникам, що після їхньої втечі з Афганістану вони матимуть у регіоні хіба що другорядну, визначену Москвою роль. Щоб пустити західній громадськості пил в очі, Кремль закликав «Талібан» дотримуватися прав людини, які він сам систематично порушує як усередині країни, так і за кордоном.
У Лівії Москва підживлює громадянську війну, а в Сирії військово-повітряні сили Асада й Росії вже кілька місяців знову бомбардують цивільне населення ще не захопленої режимом провінції Ідліб, а світова громадськість цього вже майже не помічає. Але російські великодержавні амбіції давно поширилися й на Латинську Америку, де Москва, зокрема, підтримує режими у Венесуелі та на Кубі, а також на Африку. Як нещодавно унаочнилося в Малі, Кремль використовує нові виміри прихованої війни: застосовує позірно приватних найманців, приховуючи власну участь у війні та знижуючи таким чином витрати на глобальну агресію.
Читайте також: Ефект доміно
Окрім того, поширена думка, що в глобальній політиці Путін діє лише інтуїтивно й реактивно, а не стратегічно продумано. І справді: правитель Кремля має тонке чуття до виявлення слабких місць Заходу та використання їх для розширення свого впливу. Водночас путінський режим віддавна керується стратегічним та ідеологічним порядком денним, який виходить за межі таких ситуаційних дій: на зміну заснованому на універсальних цінностях та інституціоналізованих правах проєктові ліберального світового порядку має прийти стан, у якому діє право сильнішого, а великі держави розподіляють між собою зони впливу.
Якщо глобальний альянс демократій, якого прагне Джо Байден, справді з’явиться, він має бути однаково готовим до викликів як від Китаю, так і від Росії. Не можна допустити, щоб Путін скористався поступальним усвідомленням небезпеки з Пекіна. Це станеться, якщо він зможе вільно продовжувати свою політку агресії в тіні конфронтації Заходу з Піднебесною.