Осінь справді дивовижно гарна, золоте марево стоїть над нашим містом, ряхтіння кленів і беріз, які непомітно для заклопотаного повсякденням ока вбралися в урочисті шати. Так перевдягаються покликані до Служби Божої, перетворюючись зі звичайних людей, на яких ніхто не звертає уваги в натовпі, на особливий, священницький рід. Досить багато листя вже опало, його згрібають у велетенські кучугури, а в них із насолодою занурюються коти й собаки, як бездомні, так і домашні, бо на такій підстилці тепліше дрімати та мріяти. Осінь — завершальна частина симфонії року, далі запанує білосніжне німування зими.
І я пригадую, що колись уже переживав таку високу золоту осінь із Покровою в центрі, коли ми з друзями-поетами блукали парком, прислухаючись, як шарудить опале листя, самозабутньо розмовляючи про творчість улюблених і читаючи власні вірші. Осінь — це прозоре терпке вино, якого ніколи не можна напитися досхочу, надто швидко воно закінчується. А вірші посеред осені доповнюють неповторну атмосферу краси минущості.
Були тоді з нами й двоє друзів із дитячим церебральним паралічем на кріслах колісних. Я писав про них в есеї «Бахмач Пасажирський», тож не повторюватимусь. Нагадаю тільки одну цитату звідти: «… ця душа не побивалася над моторошними умовами свого перебування, не глумилася, катуючись, над ураженістю пустки, де їй випало звікувати вік, не впадала в ступор відчаю, хоча ситуація, у якій опинилися ці дві чисті й гордовиті душі, була безвихідною, вона тривала від народження й мала закінчитися щойно зі смертю; ні, ця душа іронізувала, що не применшувало тепла в її очах, якими вона дивилася на все одно прекрасний світ, ані приязні до нас, ані її гідності».
З того часу промерехтіло кілька десятків осеней. Один із моїх друзів із ДЦП одружився. Другий — вивчив самотужки іспанську мову та переклав книжку Хіменеса українською. Це вчинки, що вимагають відваги, терплячості та мужності як від людей без інвалідності, так і від людей з інвалідністю. Я пишаюся ними обома, бо вони на ділі підтвердили ту гідність, яку я помітив далекої золотої Покрови.
Ця ж таки гідність просвічувала в рухах і поставі двох дівчат, які не чують і з якими довелося їхати в маршрутці. Маршрутка, звичне діло, галасувала, розповідала вульгарні анекдоти, матюкалася, не вибачалася, з динаміків на всю потужність виспівував кримінальних шансонів якийсь черговий кумир безладного в думках і поведінці натовпу. А ці дві, стрункі, красиві, спокійні, як тоненький триденний місяць, аж світилися відстороненістю та шляхетністю, перемовляючись одна з одною жестами, але частіше — поглядами. І я зрозумів, що вони не чують, вони вільні від довколишньої брудної лексики й шумового баговиння, яким була переповнена маршрутка і в якому встиг вибабратися наш слух. Вони золото мовчали, як і пишні каравели беріз, що пропливали за вікном.
Дівчинка з палицями для скандинавської ходьби шкандибає студентською їдальнею. З її торбинки виглядає довге стебло білої еустоми, подарованої моєю дружиною. Навряд чи їй часто дарують квіти. І її очі світяться радістю та тією ж особливою гідністю, яку я помічав раніше в поглядах моїх друзів із ДЦП і в очах дівчат, що не чують. Зрештою, кожна людина має гідний вигляд, несучи подаровані їй квіти. Я знаю, що в цієї дівчинки багато складних, часом непідйомних наодинці проблем. Одна з них — цілковита байдужість, якщо не ворожість, ровесників, із якими їй довелося вчитися та мешкати. Спробуйте донести до стола тацю з обідом, якщо ваші обидві руки зайняті палицями, без яких вам не ступити ані кроку. Спробуйте жити, наче коник-стрибунець, якому жорстокі й бездушні бешкетники відламали обидві задні лапки. Спробуйте помитися в душі, якщо спеціальні поручні заставлені шампунями й косметикою сусідок. Спробуйте вмовити їх не робити цього. Спробуйте забратися до мікроавтобуса, у якому для вас ніколи не залишають місця.
Вони не тільки там не залишають місця іншим, навіть людям з інвалідністю, навіть вагітним і людям похилого віку. Вони не залишають вільного місця ніде й нікому. Але дівчинка, яка йде зі своєю квіткою до виходу, має гідний вигляд. І вона дійде. Закінчить науку, перекладатиме книжки, ще й співатиме, бо любить і студіює спів. Хай світить над нею золота Покрова. Хай обережно підтримують за лікті мовчазні золотокрилі ангели. Бо вона живе.