Поступово вона забувала якісь події, маршрути, свої вміння, потім вона почала забувати нас, зрештою — почала забувати себе. Іноді пам’ять поверталась, це могли бути кілька секунд чи хвилин, коли її очі знову наповнювались розумом, ці спалахи були несподіваними й короткими, проте навіть вони були за щастя. Так відбувається з усіма людьми, хворими на Альцгеймера.
Бабця втрачала пам’ять, але разом із нею пам’ять втрачала і я, якщо так можна сказати про події, про які я, власне, нічого не знала. Річ у тім, що моя бабця воювала в УПА, була арештована і засуджена радянською владою. І точно так само, як інші повстанці, вона практично нічого про це не розповідала. Для її покоління це був спосіб вберегти своїх рідних від того, що пережили вони: катувань, допитів, тюрем, заслань, смерті. Вона мало розповідала, а я була занадто мала, щоб спитати. Альцгеймер остаточно відібрав від мене таку можливість. Пам’ять пішла разом із нею. Останні десять років я постійно намагаюсь пригадати те, чого ніколи не пам’ятала. Виявляється, історики придумали для цього термін — «відновлення неіснуючої пам’яті».
Коли у 2015 році відкрили архіви КДБ, я негайно пішла повертати свою пам’ять. Пам’ятаю як написала запит, як чекала. Я їхала в Галузевий державний архів СБУ, як на довгоочікуване побачення з бабцею, навіть сукню одягла, яка їй обов’язково сподобалась би. Всю дорогу я подумки розмовляла з нею, про те, що в нашій країні знову війна, і ворог знову той самий. Так, я знаю, бабцю, що Ви знали, і навіть по-своєму мене до цього готували… І ось мені винесли два товстелезні томи протоколів допиту. Це була моя пам’ять, лише маленька частина втрачених файлів, написана сухою протокольною мовою. Це було не побачення з бабцею, вона сиділа за ґратами, вона не мала слова, на пожовклих сторінках зі мною розмовляли її кати. Я читала і ненавиділа і цей протокол, як і тих, хто його писав, хто породив допити, виносив вироки моїй бабці Славі. Але, як це не парадоксально, вони були практично єдині, хто через пів століття міг розказати мені про неї. Ярослава Кернична — позивний «Ліда». В підпіллі 1945–1950 рр., секретарка Служби Безпеки ОУН-УПА. Пішла в підпілля після того, як радянська влада розстріляла її батька та брата.
Філософи та культурологи кажуть, що пам’ять буває комунікативною та культурною. Комунікативна пам’ять живе три покоління, саме стільки, скільки свідчення про події можуть передаватись із вуст в уста. Далі включається пам’ять культурна. Тоталітарна влада завжди заставляє людей мовчати, щоб банально захистити своїх рідних. Незнання забезпечує фізичне виживання, принаймні в короткостроковій перспективі. Тоталітарна влада — як хвороба Альцгеймера — відбирає пам’ять.
Коли розпочалась війна, моєї бабці уже не було, вона пішла у 2010, її пам’ять згасла ще раніше, так і не ставши моєю. Я — практично перерваний ланцюжок комунікативної пам’яті, я не знаю того, що великою мірою визначає мене, багато чого я не зможу розказати своїй дочці. Це моя особиста драма. Неіснуюча пам’ять може боліти фантомними болями, як ампутована рука чи нога.
Зазвичай, коли ми думаємо про втрату, то це про людей, яких ми знали і втратили. Але іноді я думаю про людей, яких я втратила, хоча ніколи не знала. Про Василя Сліпака — можливо, якби не війна, колись би мені пощастило потрапити на його оперу. Чи Євгеном Харченком, який загинув під Іловайськом, ми — однолітки, і цілком могли перетнутися в якійсь київській компанії, мабуть, Женя б жартував і грав на гітарі. Вони, як і моя втрачена пам’ять, — паралельна історія, яка не сталась.
Читайте також: Обличчям до Сходу
Щоб вижити в тоталітарній державі, потрібно мовчати. Щоб більше ніколи не стати заручниками тоталітарної держави, потрібно говорити. Бо якщо ми не розкажемо це одне одному й нашим дітям, це обов’язково зроблять замість нас. І тоді, цілком ймовірно, через кілька десятків років наші діти чи онуки, не дай Боже, дізнаватимуться історію своїх родин із протоколів допитів та обвинувальних вироків, добровольців там назвуть «бандитами», волонтерів — «пособниками», правозахисників, журналістів, громадських активістів — «пропагандистами». Історія циклічна, а наші вороги з тих часів не вигадали нічого принципово нового.
І якщо хтось мене запитає, чому тут і зараз важливо зберігати свою пам’ять, я скажу, що хочу, щоб моя дочка колись довідалася про Євгена Харченка, який при виході з Іловайська прикрив собою машину з пораненими, з розповідей його мами, про Василя Сліпака — з українських документальних фільмів чи книжок, а не зі сфальсифікованих справ. Бо пам’ятати — це перемагати. Це більше не дозволити нікому і ніколи ампутувати нашу пам’ять.
——–
Матеріал створено в межах інформаційного партнерства видання «Український тиждень» та проєкту «Що таке пам’ятати», який реалізує ГО Аrts&Rights за підтримки Українського культурного фонду