Коли до мене дійшла звістка про наглу смерть Міська, я, власне, висилав до редакції Тижня свою статтю «Стіна» про витвір Марини Абрамович у Бабиному Яру, в якій процитував фрагмент її недавнього інтерв’ю: «Про смерть я думаю щодня. Тільки тоді, коли думаєш про смерть, повністю насолоджуєшся життям. Це означає, що ти не можеш перейматися дурницями; усе неважливе відпадає, ти знаєш, що смерть може настати будь-якої хвилини, будь-коли — ти в останньому акті. Тобі треба подумати, що ти збираєшся залишити суспільству, бо як митець ти маєш такий обов’язок. Адже якщо ти маєш дар, поводитися з ним слід обережно. Дар дано не тобі особисто, його дано тобі, щоб віддати суспільству. Ти маєш ретельно продумати, як збираєшся лишити після себе значущий твір».
Я послав цей фрагмент Світлані, дружині Міська, бо він видався мені добрим вінком, що вшанує відхід митця. Щоправда, Абрамович каже ці слова з погляду своїх 76 років, усвідомлюючи, що вступила, власне, в «останній акт» свого життя та творчості. А як із тими, хто відходить передчасно, несподівано, як грім із ясного неба?
Читайте також: Дилема
Коли я розповів своїй дружині, що послав Світлані цю цитату Абрамович, вона відповіла коротко й безапеляційно: «Собі теж пошли». Хотіла, напевне, щоб я усвідомив, що незалежно від миті, у якій живемо, ми повинні ненастанно повторювати собі латинський девіз «memento mori», «пам’ятай про смерть».
Кілька днів тому я дивився онлайн-трансляцію з Музею сучасного мистецтва у Варшаві, де відбувався симпозіум, присвячений Томашеві Сікорському, митцю, педагогу й кураторові. Він недавно трагічно загинув на велосипедній доріжці, зіткнувшись з іншим велосипедистом. Отака абсурдна смерть. Томаш любив життя, любив себе та своє гарне тіло, дбав про нього, а щоденні прогулянки на велосипеді мали допомогти йому зберегти це тіло в найкращій формі.
І так було б, якби не парадоксальний сюрреалізм долі. Томаш мав 67 років, а отже, перебував десь посередині між Міськом та Абрамович, а знаючи його, я знав, що він ненастанно думав про свою спадщину. Я працював із Томашем у 1980-х роках (1979–1986), створюючи унікальну мистецьку інституцію «Майстерня Дзеканка» при Академії красних мистецтв у Варшаві.
Потім я виїхав до Нью-Йорка, а згодом до Торонто. Стежачи за трансляцією симпозіуму та виступами знайомих і приятелів Томаша, мав незнищенне враження, що я свідок побудови віртуального пам’ятника моєму давньому колезі. З промов, які йшли одна за одною, виразно випливало, що за його найвидатніше досягнення визнано «нашу спільну дитину» — «Майстерню Дзеканка», яку нині вважають за одну з найважливіших незалежних галерей тодішньої доби, «розсадник» багатьох нині відомих митців, кураторів, критиків та академіків. Після трансляції я послав організаторам й учасникам електронного листа:
«Дорогі мої, я дивився трансляцію вашої зустрічі в Музеї сучасного мистецтва з Томашем у головній ролі. Дуже шкодую, що не зміг бути з вами навіть віртуально. Я з радістю погодився взяти участь у круглому столі через Zoom, але, як виявилося, такої можливості не створили. Прикро, але Томаш простить мені.
Як і більшість із вас, я сім років перебував у близьких стосунках із Томашем у «Майстерні Дзеканка», а розсталися ми в середині 1986 року, коли я виїхав до Нью-Йорка. Відтоді минуло майже 35 років, а отже, мало не вп’ятеро більше, ніж тривала наша праця в «Дзеканці». Я не знаю, як розвивалися б далі наші стосунки, якби я лишився у Варшаві, але протягом тих 35 років ми й далі підтримували приязний зв’язок. Коли я працював у Києві, то запросив Томаша з презентацією його творчості, а коли працював у Нью-Йорку, теж запросив його з циклом лекцій до Інституту Пратта на Мангеттені. Одне слово, ми були, мов розлучене за порозумінням сторін подружжя, яке підтримує дуже добрі стосунки. Останнього разу я зустрівся з Томашем кілька років тому в Академії красних мистецтв на виставці, присвяченій історії «Дзеканки», тільки тоді я познайомився особисто з його дружиною Агатою, про яку він багато розповідав мені, ми навіть домовлялися про довшу зустріч, можливо, в Києві.
Читайте також: Ох, та культура!
Відхід Томаша сповнив мене великого жалю, хоча ми багато років були відокремлені не тільки океаном. На мою думку, період, пов’язаний із «Майстернею Дзеканка», був для нас сповненим інтенсивної праці й у певному розумінні визначальним. Там сформувався наш «modus operandi», «спосіб дій», який ми згодом успішно застосовували в нашій професійній діяльності. Шкода, що я не мав змоги поділитися з вами моїми думками, які, можливо, пролили б трохи додаткового світла, як то було насправді. Я думаю, що безперечний успіх «Майстерні Дзеканка», як не брати до уваги сприятливого «духу часу», був результатом поєднання наших цілком різних особистостей, які все ж доповнювали одна одну. Я вірю, що Томаш погодився б із такою думкою».
Цікаво, чи приятелі Міська Барбари захочуть трохи згодом організувати симпозіум, а може, концерт, присвячений йому, і як вони поглянуть на його творчу спадщину? Що з неї лишиться? Тому вслухаймося ще раз у слова видатної мисткині Марини Абрамович: «Тобі треба подумати, що ти збираєшся залишити суспільству, бо як митець ти маєш такий обов’язок. Адже якщо ти маєш дар, поводитися з ним слід обережно. Дар дано не тобі особисто, його дано тобі, щоб віддати суспільству. Ти маєш ретельно продумати, що збираєшся лишити після себе».