І ці історії нерідко конкурують між собою, адже різні групи змагаються за певну версію минувшини. Водночас темпи меморіалізації «складної історії» пришвидшуються, оскільки відстань між самою травматичною подією та її комеморацією зменшується.
Французький психолог Моріс Гальбвакс вважав, що колективна пам’ять не збігається з історією, яка починається лише тоді, коли занепадає традиція і тьмяніє соціальна, жива пам’ять. Тобто це відбувається приблизно через 50 років після події, коли вона вже «вичахла» й коли її можна сприймати очима дослідника, а не учасника. І це видається закономірним, адже кожне покоління намагається оповісти історію по-своєму, з власного погляду та з власною метою. Утім, є в цьому й підводні камені, адже існує небезпека вдатися до крайнощів — героїзувати «складну історію» або через страх перед нею приховати її незручні моменти.
Вважається, що меморіалізація покликана зберегти пам’ять про важливі події минулого, щоб згуртувати сучасників довкола неї та сформувати спільне сприйняття минулого. «Пам’ятання» історії з плином часу набуває традиційних форм, створених суспільством чи політичними елітами. Зазвичай підходи такої пам’яті, які домінують і нині, сфокусовано на одній стороні конфлікту або на певній бінарній опозиції: свої — чужі, жертви — злочинці, герої — вороги. У разі масових травматичних подій (війна, революція, геноцид, природні й техногенні катастрофи) загиблих подають емпатійно як національних героїв, мучеників або жертв. Для влади важливо шляхом комеморації виправдати завдані збитки й принесені жертви, сакралізувати самопожертву та героїзм загиблих чи травмованих, ствердити власну політичну доктрину. На думку британського антрополога Майкла Роулендса, націоналістичні пам’ятники війні перетворюють травматичну смерть людей на акти національного вшанування й утвердження колективної цінності. Відтак більшість традиційних музеїв і меморіалів світових воєн, геноцидів, терактів тощо прямо чи опосередковано виправдовують дії влади та смерть співгромадян, висвітлюють загиблих знеособлено, мобілізують на подальшу лояльність до влади й готовність до самопожертви. Вони не озвучують у своїх експозиціях гострих і контроверсійних запитань, не підходять до історичної пам’яті інклюзивно й не відтворюють «складну історію» в різній перспективі.
Деякі музеї уникають доносити очевидні істини й висновки через міжнародні політичні обставини та надають перевагу розповідати своїм відвідувачам про глобальні цінності й проблеми, а не виявляти конкретних винуватців злочинів і зазнавати геополітичних ризиків. Такими видаються мені музеї в Японії, які висвітлюють події Другої світової війни, зокрема ядерне бомбардування Хіросіми та Нагасакі чи битву за Окінаву.
Коли музеї «складної історії» уникають гострих тем, вони можуть удаватися до різних прийомів, щоб відвертати увагу своїх відвідувачів від незручних питань. Наприклад, фокусуватися на технологіях і техніці, а не на стражданнях і жертвах війни, як це домінувало донедавна в Імперському воєнному музеї в Лондоні. Детальне заглиблення в технологічні мілітаризаційні досягнення (зброю, військове оснащення, транспортні та промислові інфраструктури тощо) може призвести до гламуризації та глорифікації конфлікту, а не до його засудження. І навпаки, Музей на полях Фландрії в бельгійському місті Іпр акцентує у своєму загальному меседжі на впливі війни на життя військових і цивільних, промотує мир і толерантність, представляє минуле як урок для нинішніх і майбутніх поколінь.
Дослідники презентації воєн у сучасних експозиціях також застерігають від наративів, які можуть опосередковано виправдовувати війну, робити її «моральною» — приміром, акцентування на Голокості в музеях США може ілюструвати причину вступу країни у Другу світову війну та виправдання контроверсійних дій. Так само Російська Федерація гламуризує війну й виправдовує мільйонні втрати, бездарність і злочинність сталінського режиму «священністю» війни та захисту вітчизни; вона не тільки вшановує у своїх експозиціях і меморіалах жертв війни та продукує пацифістичні меседжі, а більше виправдовує тоталітарний режим та мілітаризацію — і радянську, й теперішню.
Утім, уже набирають обертів інші підходи, де «складну історію» подають з різних позицій, співпереживають не через скупу статистику подій і жертв, а через індивідуальні історії, через представлення тих сторін, які раніше не мали голосу, або створення альтернативних наративів і міфів.
Такі міфи зазвичай конструюють на основі різних джерел — воєнної та політичної пропаганди, поглядів ветеранського середовища чи інших спільнот. Вони базуються на дуальності пам’ятання й забуття: визначення груп чи націй завжди потребує подвійного процесу включення та виключення; забуття є однією з найпотужніших сил, які формують національне запам’ятовування. Адже основна мета меморіалів, на думку вчених, полягає більше у звільненні від травматичних спогадів, аніж у їх збереженні. Британський антрополог Майкл Роулендс називає таке створення «належної» пам’яті «пам’ятаючи, забути».
——————
Матеріал створено в межах інформаційного партнерства видання «Український тиждень» та проєкту «Що таке пам’ятати», який реалізує ГО Аrts&Rights за підтримки Українського культурного фонду