Для них так було завжди й то є добре. Світ змінився для усіх нас, незмінним лишився лише одвічний дуалізм життя і смерті. Життя – найвищої людської цінності. Смерті – найгіршого що може спіткати людину. Точніше кажучи, найгіршого що може спіткати рідних та друзів померлого. Бо, те що відчуває людина після смерті й чи відчуває щось взагалі, достеменно невідомо й скоріш за все буде таємницею завжди. Оце найгірше, зловісною тінню супроводжувало нас століттями відкладаючись в колективній пам’яті важким тягарем.
Втративши свою державність, українці гинули від штучних голодоморів, репресій та в нерівній визвольній боротьбі. Весь цей час імперія старанно намагалася стерти навіть пам’ять про них, як загрозу своєму існуванню. Натомість численні життя покладені на вівтар «священних війн» за світову гегемонію, зводилися в ранг поклоніння. Біль і журба, століттями шар за шаром відкладалися в нашій свідомості, формуючи комплекс народа-жертви. В 1991-у нам посміхнулася доля і ми, нарешті, здобули незалежність. Здалося, що Господь зглянувся на страждання й пролиту кров багатьох поколінь українців, та урочисто вручив нам «сертифікат» на власну державу. Він вирішив що саме нам до снаги дати їй раду. Ми поринули у державотворення, перерозподіл засобів виробництва та заробіток хліба насущного. Наш суверенітет зобов’язалися гарантувати великі держави й то виглядало цілком справедливим. Армія видавалася нам п‘ятим колесом в нашому «обітованому возі», таким собі рудиментом ненависного совка. Ну нащо скажіть годувати цілу купу «вояків-неробів», коли жодних загроз не передбачається? Ми традиційно, вшановували переможців «останньої» загрози людства фашизму. Вшановували зі святобливістю, як напівміфічних героїв що здолали казкове, нині вже нереальне чудовисько. Настали інші часи, тепер можна насолоджуватись творенням і найвищою людською цінністю – життям.
Неочікувано грянув 2014-й. Як з’ясувалося гарантії суверенітету ми не зовсім вірно зрозуміли, а пролитої крові пращурів, виявилося замало. Найвища людська цінність увійшла в «конфлікт» з цінністю колективною, до цього часу не досить сформованою й абстрактною. З одного боку життя конкретної людини з її усталеним світом, ріднею, друзями, улюбленою справою з іншою держава. Держава з її докучливою податковою, ненажерливими депутатами та недолугими керманичами…
Читайте також: Віктор Муженко: «Тільки ми самі маємо захистити свою державу, власний народ, перспективи й майбутнє»
Перша кров, перші втрати й безжальний плин «Качі» по країні. Смерть вкотре розпочала свій божевільний танок, на багатостраждальній українській землі. Оскільки державні інституції перебували в стані, м’яко кажучи, запаморочення ініціатива рятування країни належала громадянському суспільству. Ледве оговтавшись після оплакування Небесної сотні, ми опинилися перед лицем нової загрози – військового вторгнення Російської Федерації. Споконвічного, підступного ворога, який понад три століття намагався знищити нашу ідентичність і саму мрію про власну незалежну державу. Для якого життя, навіть власних громадян, завжди була не ціннішою, від будь-якого іншого природного ресурсу. Для якого мільйони заморених голодом і замордованих в концтаборах лише прикра статистика і не більше. Який стверджує, що насправді нас, як нації, не існувало ніколи…
Саме неймовірний підйом громадян втримав нас у цій навалі. Люди збирали гроші на армію та допомогу пораненим, оплакуючи кожну втрату захисника, як непоправне. Здалося, що весь віковий біль і журба складалися в ноти й рими та рвалися на зовні. Від тієї нескінченної «Качі», виникало єдине бажання – за будь-яку ціну припинити кровопролиття, втекти світ за очі або лягти поряд і «задвохсотитись». В жодному випадку, не маю наміру закидати громадянському суспільству, у цьому відчайдушному прояві співчуття втраті ближнього. Це цілком природна реакція будь-якої людини, а для українця, з його вкрай драматичною історією поготів. На мій погляд, держава, як «хранитель» нашої спільної колективної цінності, саме й покликана не дати нам, під впливом відчаю і скорботи, втратити здатність до спротиву. Солдат-захисник, з високим рівнем внутрішньої мотивації – найбільша цінність армії та держави в цілому, без якого сама новітня зброя є лише купою заліза. Лише ця внутрішня мотивація здатна спонукати, за потреби ризикувати, а іноді й віддати своє життя захищаючи суспільство. Рівень цієї мотивації підтримується впевненістю в тому, що те заради чого він на це пішов є беззаперечним і непорушним для суспільства, народу, нації. Відношення суспільства до загиблих захисників якраз і є свідченням непорушності колективної цінності. Суму, скорботі, бажанню «лягти поряд» і як наслідок нездатності продовжувати боротьбу, які знецінюють особисту жертву захисника, немає місця у свідомості нації, яка прагне бути незалежною.
Читайте також: Українська незалежна державність як історична закономірність
Виходячи з цього, державна політика вшанування своїх захисників, повинна мати на меті трансформувати сум і жалобу в повагу, шану, гордість і врешті решт додаткову силу в боротьбі. Говорю це як солдат, який йдучи на війну, розумів, що може не повернутися. Звісно, було страшно усвідомлювати, що я більше ніколи не зможу обійняти кохану дружину та побачити своїх дітей. Не дивитимусь більше у незбагненну височінь українського неба. Не слухатиму шум течії Бугу… Проте сильнішим від усього був страх, стати ще однією «жертвою» втраченої перемоги. Розчинитися в морі сліз та страждань свого народу, залишивши нащадкам лише біль і журбу. Саме тому в моїй пам’яті нема місця скорботі та відчаю, бо вони відбирають силу й паралізують волю до спротиву. Саме тому полеглих побратимів, я завжди згадую усміхненими й впевненими у своєму виборі й нашій перемозі.
————-
Матеріал створено в межах інформаційного партнерства видання «Український тиждень» та проєкту «Що таке пам’ятати», який реалізує ГО Аrts&Rights за підтримки Українського культурного фонду