По дорозі його смертельно поранив Лі Гарві Освальд, і згодом Кеннеді помер у шпиталі. Невиголошена промова 35-го президента США містила такі слова: «Сьогодні нам уже має стати зрозуміло, що нація не може бути сильнішою за кордоном, ніж вона є вдома». Слід думати, що президент Кеннеді, який щойно домовився з Хрущовим заборонити ядерні випробування, провів свою країну через Карибську кризу, але ухвалив рішення увійти у В’єтнам, знав, про що говорив.
Майже через 58 років чинна віцепрезидентка США Камала Гарріс вважає дещо інакше. «Наша сила вдома залежить від того, що ми робимо за кордоном», — завила вона на 12-й щорічній Конференції з питань зовнішньої політики асоціації «чорних» коледжів і університетів США у лютому 2021 року. Погодьтеся, Гарріс також має слушність.
Читайте також: Екологія як фактор економічної війни
Ці приклади свідчать, що балансування зовнішньої та внутрішньої політики є чи не найскладнішим завданням для будь-якого президента, уряду чи політичної сили. Дії держави на зовнішній арені визначає позиція керівної політичної еліти, а не аполітичної більшості населення, яке, як правило, дуже мало цікавиться зовнішньою політикою. За цих умов не тільки вибагливим виборцям, а й слухняному населенню треба все ж пояснювати необхідність витрат на безпеку та зовнішньополітичну діяльність. Ці витрати традиційно значні, порівняно з соціальними статтями бюджету, й передбачають не тільки дипломатію, а насамперед пряму допомогу іноземним країнам, внески до міжнародних організацій і гуманітарну допомогу за кордоном, у якій завжди є потреба. І саме в цьому моменті виникає досить цікавий феномен, іноді очевидний, а іноді — дещо прихований. Ідеться про те, як саме обґрунтовують фактор «зовнішніх потреб».
Нам в Україні цілком очевидно, що Росія систематично, наполегливо й системно використовує тезу про начебто зовнішню загрозу власній територіальній цілісності та суверенітету з боку НАТО, США та їхніх союзників. Наприклад, коли президент РФ Владімір Путін у своєму виступі на нещодавньому Східному економічному форумі у Владивостоку говорив про проблему Північних територій, суверенітет Росії над якими оскаржує Японія, то заявив, що перешкодою для їх повернення є небезпека появи на цих островах військових баз США. У Кремлі точно знають, що саме Росія створила на Еторофу потужну військово-морську базу, яка загрожує Японії. США й так мають у регіоні потужне угруповання, здатне розв’язувати будь-які завдання навколо Японського архіпелагу, до того ж у значно ширшому контексті, ніж «проти Росії», і жодної необхідності витрачати ресурси ще на одну базу, яка постійно перебуватиме під прицілом російських «іскандерів» чи «бастіонів», немає сенсу.
Так само в Москві усвідомлюють, що ні НАТО, ні США не атакуватимуть країну з 6200 ядерними боєголовками, проте недопущення Альянсу в Україну стало чи не головною параноєю нинішнього керівництва РФ і виправданням агресії проти нашої країни для внутрішнього споживання. Наявність зовнішнього ворога була й залишається необхідною передумовою існування будь-якого російського режиму. Саме образ «нації в облозі ворогів» пояснює пересічному росіянину спрямування непропорційно великих ресурсів на озброєння та воєнні операції далеко за межами РФ. Ну а далі йде «один народ», «сакральна земля Сирії» та інші схожі наративи. Сумні наслідки такої політики досить очевидні.
Читайте також: Врятувати біорізноманіття
У цьому контексті привертають увагу заклики до здійснення схожої політики урядом США, які з’явилися в публікаціях деяких відомих американських експертів. У ґрунтовній статті колишнього заступника радника з питань національної безпеки часів президента Обами Бена Родеса «Вони та ми» в американському виданні Foreign Affairs запропоновано, наприклад, визначити «роль і місце США у світі — і відповідно змінити внутрішню політику вдома — через концентрацію на конкуренції з Комуністичною партією Китаю. Ця конкуренція є головною проблемою в політиці США, яка має широку двопартійну підтримку». Фактично, запропоновано, щоб Сполучені Штати також винайшли та визначили «зовнішнього ворога» й через протистояння з ним формували свою внутрішню політику. По суті, такий підхід збігається з позицією Ірану, який не має кордонів з Ізраїлем, але саме цю країну визначає головним ворогом, якого слід знищити, або з тією-таки Росією. Гіперболізація загроз без пошуку шляхів мирного співіснування в рамках міжнародного права матиме наслідком невиправдану витрату значних ресурсів, у кращому разі, або чергову агресію — в гіршому.
Здається цілком очевидним, що внутрішню політику слід формувати, насамперед зважаючи на нагальні пріоритети суспільства, спрямовувати на позитивний розвиток, а не на протистояння чи конкуренцію із зовнішніми «ворогами». Звісно, компонент безпеки є невіддільним складником формування та реалізації внутрішньої політики, проте його змістовне наповнення має бути значно ширшим, ніж безальтернативна демонізація ймовірних загроз. Звичайно, це не стосується відкритої агресії, коли війна вже триває й теоретизація загроз тепер не має сенсу — вони реальні. Тоді або ми, або вони.