«У червні цього року я поїхав на фестиваль Inne Brzmienia / Wschód Kultury до Любліна, — пише Любка, — щоб презентувати там один зі своїх романів у польському перекладі. Уже на самому фестивалі на мене чекала несподіванка — виявилося, що я не єдиний закарпатський письменник у програмі. Та ще більше здивувало те, що ім’я свого колеги — як-не-як, а закарпатського письменника — я почув уперше. Ідеться про Золтана Мігаля Нодя, угорськомовного письменника, який ось уже 72 роки живе в закарпатському селі поблизу кордону з Угорщиною. Якщо говорити коротко, то Золтан Мігаль Нодь — одна з ключових постатей сучасної угорської літератури, фактично «живий класик».
Але він ще й корінний закарпатець, а отже, приналежний і до української культури».
Далі Любка пише так: «Про письменника не знають навіть на Закарпатті… Уся ця ситуація — ненормальна, і ось чому. Вона ненормальна, бо демонструє, наскільки високі стіни виросли в нашій мультикультурності — живучи поруч і на кожному кроці наголошуючи на багатстві культур регіону, ми насправді живемо кожен у своєму гетто й майже нічого одні про одних не знаємо». А закінчується стаття словами: «Цікаво, якби запустити проєкт спільнокошту на переклад і видання книжки письменника українською, чи вдалося б нам назбирати необхідну суму? Може, варто спробувати?».
Читайте також: Дилема
Слова Любки зачепили в мені струни, які резонують, бо співзвучні з моїм досвідом. Я не претендую на поглиблену інтерпретацію нашого занурення в культуру ні на малих батьківщинах, ні у світі. Це радше необов’язкові записки профана, або, може, космополіта-практика, як колись я полюбляв про себе казати. Отже, я народився в Польській Народній Республіці як українець, але не потомок нових чи старих мігрантів, а як автохтон, предки якого жили «споконвіку» на історичній Холмщині, принаймні від XII ст. Лише XX ст. збурило їхнє життя, спершу висилаючи вглиб імперії Романових (1915–1921), де народився мій батько, а згодом уже в межах ПНР, що виникла після Другої світової війни. Я народився в Любліні та жив там у шкільні роки, а потім навчався й мешкав у Варшаві. Був майже відрубаним від українського коріння й цілком інтегрований у польську культуру. Коли в половині 1980-х років емігрував до Канади, то здебільшого тому, що вона, на відміну від Польщі, була мультикультурною країною, а отже, я мав змогу віднайти свою загублену українськість серед активної діаспори й водночас налагоджувати нову гібридну українсько-польсько-канадську ідентичність. Та конкретна комбінація дає мені змогу з повною відвертістю дивитися на симетрію, а інколи й асиметрію різних ідентичностей, занурених у локальні контексти.
Подив Андрія Любки, що десь неподалік кордону живе угорський письменник Золтан Мігал Нодь, про якого той навіть не здогадувався, — свідчить не про невігластво, а більше про юнацьку простодушність. Пропозиція перекласти за допомогою спільнокошту українською мовою принаймні найвідомішу книжку Нодя «Байстрюк Сатани» — це форма зворушливої солідарності письменників. Любка водночас порушив питання мультикультурності, яке досить широко декларують серед українських еліт. Отже, мій досвід життя й роботи в Україні свідчить радше про те, що вона, по суті, — радше мультинаціональна держава, ніж мультикультурна. Адже мультикультурність передбачає паралельне існування різних культур без потреби побудови ієрархії їхньої важливості. Народи й етнічні групи, які живуть в Україні, мають гарантоване конституційне право розвивати свої культури, і це загалом усе. Я не помітив, щоб держава робила надмірні інвестиції в заходи зі сприяння розвитку культури своїх різнорідних співгромадян. Історичний досвід і процес розвитку відновленої державної та національної суб’єктності, може, й приведе колись до того, що Україна стане мультикультурною державою в справжньому значенні цього слова, але так не конче має бути. У випадку Нодя ми повертаємося до недрібного питання мови, яка цілком природно визначає культурну належність письменника. У цьому немає нічого ні дивного, ні доброго, ні поганого. Нодь — угорський письменник, до того ж автохтон, який живе на Закарпатті в межах української держави і, вочевидь, як письменник почувається цілком добре. Його вважають за класика сучасної угорської літератури й переклали багатьма мовами, зокрема, як зауважив Любка, навіть польською. Я не знаю, чи він колись прагнув, щоб його проза вийшла українською, але, напевно, не був би проти.
Читайте також: Ох, та культура!
Те, що досі немає українських перекладів Нодя, свідчить не тільки про неповноту українського видавничого ринку, а й про його провінційність. Про начебто мультикультурність сучасної України я навіть не згадую. А те, що угорський письменник, який за вироком історичної долі живе на території України, не хоче чи не може інтегруватися в українську культуру, нас не має дивувати. На противагу прикладу Нодя хочу згадати дві постаті закарпатських угорців, які не тільки цілком інтегрувалися в українську культуру, а й стали її видатними представниками. Один з них — Тіберій Сільваші, знаменитий художник старшого покоління, а другий — Золтан Алмаші, провідний український композитор молодого покоління. Щоправда, обоє живуть не на Закарпатті, а в столиці і, напевно, завдяки цьому здобули надрегіональний успіх, проте як українці. Я не знаю, як на них дивляться в Угорщині, й не знаю, чи хтось з угорських митців планує акцію на спільнокошті, щоб підтримати їхню присутність на історичній і водночас аж ніяк не мультикультурній батьківщині.