Усе відбувалося наприкінці травня, у запрошенні не йшлося про обов’язковий дрескод, але коли я вийшла на терасу, то побачила багатьох чоловіків і жінок з волошковими бутоньєрками на жакетах, жилетах, сукнях і футболках. Як виявилося, це був вечір пам’яті Джона Фіцджеральда Кеннеді на честь його дня народження 29 травня. 35-й президент США, як з’ясувалося, любив волошки, і саме цю квітку правництво обрало для того, щоб символізувати життя JFK, оживити його.
Звісно, не всі особистості залишають по собі культ. Буває, що це не надто здорове явище, але для мене виявилося неймовірним, скільки різних історій мої сучасники знають про одного зі своїх президентів: які книжки він любив, яку музику слухав. Цитували його промови, згадували вчинки, курйози, смішні випадки. Він був з нами тут і тепер, жартував, підспівував, сміявся, надихав, фліртував, боровся на виборах.
Мене вразило, як такі події продовжують не лише життя окремої непересічної людини, а й тягнуть через роки історію американської демократії, будують ось цей міст часу, що зв’язує реальність і минуле, дає можливість зрозуміти, чому ми стали такими, чого позбулися, що здолали, скільки перемог і поразок зазнали за цей час, які цінності нас гуртують.
Читайте також: Країна бальзаківського віку
Я тоді думала про В’ячеслава Чорновола й про те, що ми могли б також не лише вшановувати пам’ять жалобними промовами та каскадом некрологів до роковин загибелі, а й продовжувати його життя та життя його знакової для середини 1980-х і початку 1990-х політичної сили й віддавати належне й герою, і країні, й процесам незалежності.
Життя нас навчило не надто покладатися на офіційних письмаків — основних оповідачів історії. Ми знаємо, що історію можна було переписувати, конструювати, створювати брехливі міфи, зловживати пропагандою, де герої та героїні наче й мають вигляд живих, але створені руками вправного пропагандистського таксидерміста.
Ми й досі намагаємося розібратися зі спадком радянської історії, що скинула в терикони, сховала в лісах, втопила в морі, тримає в підвалах, перевезла і глибоко закопала нашу історію. І дуже важливо усвідомити власну відповідальність за забезпечення історичного багатоголосся, наповнення, збереження, вшанування й доступу до історії.
В американського письменника Джона Ірвінґа є роман «Доки я тебе не знайду». Це текст про дорослого кіноактора, який намагається дізнатися трохи більше про свого батька та власне дитинство й під час своїх розмислів, згадувань і пошуків усвідомлює, що його пам’ять конструювала матір як центральна постать оповідачки і що направду події, які він вважав важливими й визначальними для свого дорослішання, відбувалися зовсім не так. Усе це його шокувало, бо він не очікував на таку пласку оповідь від людини, якій довіряв, і не усвідомлював, наскільки правда, або ж багатовимірна історія, його змінить.
Мені видається, що в цьому криється й одна з причин відповіді на те, чому людям важко побачити своє радянське минуле в іншій перспективі, чому нестерпно усвідомлювати, скільки брехливих наративів було отримано від людей, преси, підручників безумовної довіри.
У якому шоку може перебувати людина, що відкриває для себе під переписаним і затвердженим інші сторінки історії родини, країни, нації. І як їй може бути боляче в усе це повірити, адже все її життя все відбувалося не так, і вона, усвідомлено чи несвідомо, могла стати носійкою чи носієм пропаганди й брехні. Тому важливо чути за змогою всі голоси, не заглушати, не вмикати лише під час визначальних дат, не зводити все до поминального звучання, а намагатися зробити це звучання живим.
Читайте також: Небезпечний успіх України
Пам’ять про смерть є дуже важливою. Пам’ять про загибель, про вбивство — це трагічні сторінки нашої історії, але це також сторінки оповідей про жінок і чоловіків, які робили нашу історію життєдайною. Бо без них, без їхніх вчинків, без їхнього вибору в нас було б абсолютно інше життя. Вони могли не подарувати життя синам і донькам, але вони подарували життя нам, людям, які несуть їх у своїй пам’яті, нашій країні, нашій незалежності. Своїми життями вони проголосували за нашу незалежність. Пам’ять, думаю, має бути не лише про смерть, насамперед вона має бути про життя та для життя, і це дуже важливо усвідомити, бо це не є зрадою і невиконаним обов’язком перед загиблими — це вдячність і вшанування. Не забуваймо імен тих, хто подарував нам життя, розповідаймо їхні історії, продовжуймо життя тим, хто віддав за нас свої.
————-
Матеріал створено в межах інформаційного партнерства видання «Український тиждень» та проєкту «Що таке пам’ятати», який реалізує ГО Аrts&Rights за підтримки Українського культурного фонду