Я блукав улюбленими вузькими вуличками, милувався новим і сучасним громадським транспортом, про який киянам із їхніми задрипаними й застарілими маршрутками та трамваями доводиться поки що тільки мріяти, споглядав черги новобудов, що часто виринали в найнесподіваніших для моєї пам’яті місцях, і знову й знову осмислював два важливі принципи плідного творчого життя, які умовно можна назвати аскетизмом і мінімалізмом.
Коли сучасні люди, назагал позбавлені, на жаль, доброї освіти, чують слово «аскетизм», у їхній не дуже багатій і розвиненій уяві виринає малопривабливий образ виснаженого тривалим постом і дошкульними самобичуваннями пустельника, який ледь стоїть на кістлявих ногах і якого з обох боків підтримують жалісливі леви. Мало кому спадає на думку, що насправді слово «аскетизм» означає ретельні фізичні або духовні (або і ті, й ті заразом) вправи. Вправи, які стали буденними, увійшли в плоть і кров, перетворилися на звичний спосіб життя через тривале дотримання певних правил і регулярне виконання. Аскетизм — це не зовсім про самообмеження, а радше про тривале фокусування й повторюване зосередження на найголовнішому, де логічний наголос стоїть на словах «тривале» та «повторюване». Одним із відомих представників так широко трактованого аскетизму є сучасний американський письменник Джеймс Клір із його чудовою книжкою «Атомні звички». Коли дивишся на фото усміхненого та спортивного автора, аж ніяк не схожого на замученого недоїданням доходягу, розумієш, що тривале вправляння, аскетизм — це шлях до душевного й фізичного здоров’я, а не до цілеспрямованої, як дехто вважає, руйнації тіла з подальшою смертю.
Читайте також: Аскетизм і мінімалізм
Звички, пише Клір, з’являються завдяки ненастанному повторюванню. Вони, до речі, бувають і добрими, й поганими. Якщо ви два місяці поспіль прокидаєтесь о п’ятій ранку, щоб пробігти п’ять кілометрів сосновим бором, жадібно дихаючи настояним на пахощах живиці й трав світанковим повітрям, то ви молодець, і це добра звичка, без якої ви вже не уявляєте свого подальшого життя. Але якщо ви ті самі два місяці поспіль просинаєтеся з лютим похміллям і починаєте день із пляшки дешевого вина, яким краще було б тарганів на кухні потруїти, та викурюєте замість закуски пачку сигарет «Прима», то через певний проміжок часу вже не намалюєте собі інакшої картини й іншого способу життя, навіть якщо вип’єте все алкогольне чорнило в околиці. Тобто аскетизм буває і позитивним, і негативним, і нам краще зупинитися на першому та знехтувати другим.
Я кажу «краще» з повною відповідальністю, покликаючись на власний життєвий досвід, а не на вичитане в книжках хай там яких розумних авторів. Саме тут, у Львові, де зараз постають на папері ці рядки, я старанно плекав негативний різновид аскетизму та життєзаперечення тридцять п’ять років тому. Довкола панував безпробудний совок; із новобудов у нас був тільки обласний комітет Компартії, доволі моторошний, якщо чесно, на вигляд; повсюди зяяли цілі сфери невиліковного дефіциту й цинічного нігілізму тих, кому належала влада, а також їхніх підвладних. Для багатьох чистих душ у моєму й сусідніх поколіннях, які не хотіли перетворитися на акуратних зомбі з партквитками в кишені, не залишалося нічого іншого, як заливати очі дешевим портвейном і писати в проміжках чудесні вірші та пісні. Були, звичайно, й інші практики: хтось молився, хтось практикував йогу, хтось, як-от Алік Олісевич і його приятелі, створювали рух хіпі. Хай там як, але багатьох моїх приятелів із тих часів уже нема серед живих: молоді, талановиті, не схильні до продажності хлопці й дівчата погубили себе через тотальну безвихідь тоталітарної держави, через так і непотамовану спрагу за відсутнім світлом і сенсом життя.
Читайте також: Сон розуму породжує чудовиськ
Нам, тим, хто якимось дивом пережив лихоліття, є кого згадувати, є над чим медитувати. Коли я дивлюся на свій тутешній робочий стіл з красивим букетом білих троянд, нотатником і кульковою ручкою, то розумію, що для повного щастя не треба мати багато будинків і машин. Замість гарему безликих жінок, яких забуваєш наступного дня, краще любити одну-єдину на світі, про яку напевно знаєш, що вона — суджена. Коли плекаєш мінімалізм (таке плекання також потребує регулярності, це така сама вправа, як і щоденна пробіжка лісом), усе більше й частіше обходячись щоразу меншою кількістю речей, то стаєш усе легшим, дедалі менше прив’язаним до землі з усіма її сльозами й нещасними ласощами. А коли відстежуєш дедалі бурхливіший потік літератури, присвячений філософії стоїцизму, то починаєш розуміти, що гряде новітній стоїчний ренесанс, бо люди втомилися мати й не мати та потребують натомість бути й не бути, по-справжньому.
І тому я думаю, що наступного разу приїду до Львова не тільки без ноутбука, а й без смартфона. Проте кросівки для бігу візьму обов’язково. Добре бути легким. Чудово з року в рік набувати дедалі більшої вправності в цьому неповторному бутті.