Раніше мені не доводилося бувати на цьому цвинтарі, тож коли я вийшов з машини, то роззирнувся на всі боки й за мить упіймав бічним зором фото зі знайомим обличчям. «Ігор?!» — я не зміг стримати приголомшеного вигуку. За два метри від могили нашої родички було поховано мого однокласника, з яким ми разом закінчували бахмацьку школу. Ігор загинув у 1991-му. Не знаю, чи правдива версія його смерті, але тоді, тридцять років тому, казали, що він працював у київській міліції, разом з патрулем гнався машиною за злочинцями, була неймовірна ожеледь, Ігор не впорався з керуванням і розбився на смерть.
Де Бахмач, де київський цвинтар, де наш випускний вечір і тридцять років, які минули від часу смерті мого однокласника, що навіки залишився молодим. Ігор був лідером нашого класу, довкола нього все оберталося, його всі поважали, прислухалися до його думки й суджень, що в колі волелюбних і анархічних підлітків трапляється доволі нечасто. Коли Ігор ще навчався в школі, то зустрічався з трохи молодшою за нас дівчинкою, веселою, рудою, красивою, яку дражнили Булкою. Ігор хотів одружитися з нею зразу після закінчення школи, однак вона померла від раку у 17 років, згоріла блискавично. Коли Ігор прощався з коханою, яка лежала в труні, то одягнув їй на безіменного пальця обручку, яку приготував для іншої нагоди. Довкола зашепотіли всевідущі тітки й бабусі: недобре вчинив, так не можна, заручився з покійницею, вона скоро забере його з собою. Сльози заливали Ігореві очі, він нічого не бачив і не чув тієї страшної години, зокрема й зловісного шепоту та загрозливих віщувань.
Читайте також: Сон розуму породжує чудовиськ
Ігорева смерть, як і смерть його коханої, неймовірно вразила мене тоді. Я неодноразово молився і ще молитимуся за упокій їхніх душ. (Як слушно зауважила моя дружина, цілком можливо, що я єдиний з наших однокласників побував на могилі Ігоря.) У моїй містичній новелі «Місцями ожеледь» ідеться про випадкову зустріч із покійним однокласником в одній зі львівських кав’ярень. З кожним прожитим роком пригадується все менше деталей з нашого шкільного життя, але тим ціннішими є ті, якими пам’ять не поступається забуттю. Ось Ігор запитає мене: «Чому ти не носиш окуляри? Ти ж недобачаєш, мружишся на написане на дошці. Носи, з тебе ніхто в класі не сміятиметься». А ось Булка сидить на малій перерві з дівчатами й голосно співає мені вслід пісню, яку ми вчора виконували на шкільних танцях. Коли ми молоді, то здаємося собі безсмертними. Смерть — це те, що може статися з ким завгодно, тільки не з нами й не з нашими ровесниками та однокласниками, які впродовж довгого періоду сидіння за сусідніми партами стали нам за братів і сестер.
Згодом, коли перші поодинокі сніжинки перетворюються на віхолу смертей і снаряди небуття вибухають дедалі ближче й прицільніше, ми розуміємо, що нічим не відрізняємось від решти роду людського, тобто що ми теж смертні. Кожен реагує на це відкриття по-своєму. Хтось витісняє його зі свідомості, хтось звертається до релігії, ще хтось самозабутньо й далі робить гроші впереміш із різноманітними життєвими свинствами, хтось не менш самозабутньо починає або продовжує пиячити. Останнім часом привертає увагу таке цілеспрямоване витіснення смерті, раніше притаманне лише західним буржуазним суспільствам, зачепленим секуляризацією. Тепер часто навіть найближчі сусіди місяцями не знають, що хтось на їхній вулиці помер. Більше не чути траурних маршів у виконанні духових оркестрів (точніше, цю опцію зарезервовано тільки для заможних людей). До померлих назагал ставляться так, ніби вони вчинили щось сороміцьке, коли дозволили собі померти. Це тим паче впадає у вічі, що в пострадянському соціумі, серед якого нам усім доводиться жити, майже не залишилося сороміцьких речей. Похорон перетворився на санітарну процедуру, на зачистку та знезараження території. Дедалі частіше в соціальних мережах або медіях закидають публікації-зонди, щоб перевірити громадську думку на предмет заміни цвинтарів так званими екологічними й компостними похованнями. З огляду на тотальну інфантильність і поголовну несамостійність мислення, успадковану від радянських часів, а також синдром набутого ідіотизму, до створення якого доклалися ті самі всюдисущі медії та соцмережі, можна не сумніватися, що ідея стати після смерті кучерявою яблунькою або грибами до столу життєрадісних онуків викликає цілком однозначну підтримку у вигляді захопленого «вау, я теж хочу так красиво!».
Читайте також: Айкідо з привидами
Коли ми позбуваємося цвинтарів, витісняємо наших покійних і саму смерть за горизонт життєвого часу, втрачаємо пошану й любов до померлих, то втрачаємо засадничі людські риси, які власне й роблять нас людьми; риси, які в Україні плекали століттями та передавали з покоління в покоління як моральний імператив. Може, саме про це хотів нагадати мені мій покійний друг і однокласник Ігор, знаючи, що я збираюся писати чергову колонку для Тижня й хочу, щоб у ній ішлося про справді серйозні та неминучі речі, перед якими доведеться постати кожному з нас, хочемо ми того чи ні.