У центрі уваги — Китай, визначений як головний виклик та основна загроза ліберальним цінностям і демократичним засадам світоустрою. З кожним самітом кількість звинувачень на адресу Пекіна зростає, риторика стає жорсткішою, а пропоновані кроки — радикальнішими. При цьому Китай, власне, поки що не здійснив жодної військової агресії поблизу не те що кордонів НАТО, а навіть власних, хоча, звичайно, агресивні кроки щодо викорінення вільнодумства у Гонконзі та будівництво баз на атолах у Південно-Китайському морі не сприяють позитивному іміджу Піднебесної. Водночас Росія, яка саме і загрожує НАТО параноїдальними військовими навчаннями, репетиціями атак на літаки й кораблі країн Альянсу, здійснює збройну агресію проти України, вдалася до військового втручання у Сирії та Лівії, постійно ініціює кібератаки «проти Заходу» та задіює інші методи, зокрема шпіонаж і вбивства, щоб довести свою могутність, дещо відійшла в тінь. Складається враження, що про Росію тепер змістовно згадують тільки у двох випадках — в контексті ядерної зброї і можливого союзу з Китаєм. І це величезна помилка.
Читайте також: Україна локальна vs Україна глобальна
Хронічна «велич» Росії витікає насамперед із її території — дуже нерівномірно заселеної і значною мірою недорозвиненої; ресурсів — часто переоцінених, та історії, здебільшого фальсифікованої. Проте у Москви є зброя і політична воля створювати проблеми Заходу, який, на думку сучасних російських аналітиків, перебуває в перманентній кризі. У часи заснування Північноатлантичного альянсу перший генеральний секретар НАТО лорд Хастінг Ісмей коротко, але містко сформулював цілі новоствореної організації: «тримати росіян подалі, американців поблизу, а німців під контролем». Він був би надзвичайно здивований, якби дізнався, що через 72 роки після підписання Вашингтонського договору зовсім не Росія, а Китай був виділений в окрему категорію «загроз і викликів» стратегічними документами ЄС і Альянсу, хоча найближча відстань між країнами НАТО і Китаєм — десь приблизно 11 тисяч км. Німців більше не треба тримати під контролем: вони знову, як і раніше, відіграють чи не центральну роль у європейській політиці. Так що нова, осучаснена «формула Ісмея», але тепер сформульована вже американцями, виглядає так: «тримати росіян під контролем, європейців — залученими, а Китай — стримувати». Тільки виконати таку формулу навряд чи вдасться.
З Китаєм треба домовлятися, стримати його вже неможливо — про це заговорили гучніше у зв’язку з 50-ю річницею історичного візиту Генрі Кісінджера до Пекіну 1971-го.Тоді за зближення з Піднебесною із розрахунку використати КНР проти СРСР і сповна скористатися можливостями виходу на величезний ринок тоді ще відносно слабкої країни було заплачено політикою «одного Китаю» стосовно Тайваню і введенням КНР в РБ ООН замість Республіки Китай. Саме з нормалізації відносин зі США почалося стрімке зростання економіки КНР, якій сприяли як країни Заходу, так і Японія. Якщо навіть тоді Китай продемонстрував своє вміння відстоювати власні інтереси, немає сумніву, що нині ці можливості зросли в сотні разів.
Про те, що Пекін і не думає поступатись ініціативою, свідчить онлайн-саміт, що відбувся 7 липня за участю Сі Цзіньпіна, канцлерки ФРН Меркель і президента Франції Макрона. Очільник КНР запропонував лідерам провідних економік ЄС, які щойно бачились із Байденом на самітах НАТО і G7, приєднатись до Ініціативи про партнерство заради розвитку Африки, яку КНР започаткувала у травні разом із кількома десятками країн континенту. Китай відіграє в Африці провідну роль: він не тільки допомагає там вакцинами, а й уклав угоди про списання боргів 19 країнам континенту. Париж і Берлін з ентузіазмом спрйняли пропозицію Пекіна. Це не дивно: за п’ять місяців 2021 року торгівля між ФРН і КНР зросла на 36%, а між Китаєм і Францією — на 44%.
Читайте також: Мілітаризація взаємозалежності
Ще раніше Китай провів декілька масштабних заходів за участю країн Південно-Східної Азії, постійно підкреслюючи наміри допомагати і співпрацювати. Країни Асоціації держав Південно-Східної Азії вже наголошували на небажанні обирати між США і КНР. Не дивно, що про необхідність пошуку шляхів взаємодії, а не конфронтації з країнами регіону, зокрема з Китаєм,, заговорив і Курт Кембелл — координатор політики в Індо-Тихоокеанському регіоні Ради національної безпеки США. Він також підтвердив прагнення підтримувати сильні «неофіційні» відносини з Тайванем, але не підтримувати незалежність Республіки Китай. Складається враження, що і Китай, і США взялися до формування коаліцій країн, на які можна було б опертися в очікуваному довготерміновому протистоянні, зокрема у Центральній і Східній Європі. В ідеальному світі перемагає дружба і співробітництво. Але шукати своє місце під сонцем краще із міркувань неідеальності. Тоді буде більше шансів на успіх.