Злити воєдино діалектичні протилежності – державу і терор, не було прецедентом в історії цивілізації, але звести це на такій інституційно зрілий рівень і назвати комунізмом було справді новим словом. Страти, репресії, взяття в заручники класових ворогів відбувались відповідно до декретів більшовицької влади. Законні методи – це не про справедливість, це про відповідність букві закону. Є декрет – все законно – нічого особистого або загальнолюдського. Лежачи на смертному одрі, вождь світового пролетаріату писав слабкою рукою базові принципи законодавства: «Основна думка, сподіваюся, зрозуміла: відкрито виставити принципове і політично правдиве становище, яке мотивує сутність і виправдання терору, його необхідність, його межі. Суд повинен не усунути терор, обіцяти це було би самообманом або обманом, але ж обґрунтувати і узаконити його принципово, ясно, без фальші і без прикрас».
Результат, як відомо, перевершив найсміливіші очікування, метод був прийнятий за основу, відтворений і доведений до досконалості в 1930-х роках, після чого він ліг наріжним каменем у фундамент досі милої серцю багатьох Імперії зла. Державний терор – опорна конструкція радянського світоустрою, проста і безвідмовна, як автомат Калашникова. Три базові складові – тиран, група заручників у катівні та всі інші, у яких є два варіанти – стати жертвою або прийняти правила гри тирана разом з його ідеологією (як тут не згадати стокгольмський синдром). Інша соціально – психологічна архітектура надбудовується зверху і навколо, вражає монументальністю і різноманітністю форм, облаштовує внутрішні простори і створює цілком комфортні умови соціалістичного співіснування. Де насильство постає в сублімованих, цілком пристойних формах і таким вже не виглядає і не сприймається. Просто система заохочень і покарань, як у всіх, як всюди. Просто данина часу. Не обов'язково відчувати приреченість, безпорадність і страх – просто будь лояльним, шануй ритуали, такі як демонстрації, політінформації і партзбори, читай правильні книжки, не замислюйся про сенси, не порівнюй, і «тихою сапою» будуй комунізм на своїй ділянці реальності. У двокімнатній «хрущовці» не розійтися? Ось тобі шість соток городу. Якщо претендуєш на більше – є цілком місткий, зі зрозумілим інтерфейсом і інструкціями соціальний ліфт. На етапі розвиненого соціалізму ворогів народу багато не потрібно, достатньо кількох показових прикладів в ГУЛАГу і психлікарні для укріплення рефлексів. Бо вони без підкріплення згасають, якщо, звичайно, система вже налагоджена і вам не потрібно будувати ДніпроГЕС.
Читайте також: Диктаторські вибрики. Як Лукашенка порушував міжнародне право
Почивання тиранів на лаврах і згасання рефлексів у жертв послугувало, ймовірно, причиною ерозії опорної конструкції радянської системи, яка незабаром склалася як картковий будиночок від декількох зовнішніх поштовхів. До того моменту вже років тридцять все оберталося по інерції, і ніхто не помітив, коли саме ослаб і майже пропав страх як рушійна енергія. Тут необхідно згадати другий полюс цього механізму – безпорадність. Страх і безпорадність – ті самі плюс і мінус, що генерують електромагнітне поле нервової системи авторитарної держави, що підтримують життя в глобальному організмі. Тирани в своєму старечому маразмі на певному етапі забули про необхідність періодично «заряджати» систему – раптово виявилося, що це не вічний двигун. «Ех, яку країну розвалили!» – звучить рефреном і не вщухає вже тридцять років. Тому що це ще не кінець історії. Ми пам'ятаємо про автомат Калашникова, який може десятиліттями лежати на складі, але потім достатньо його почистити, змастити, зарядити – і він знову готовий до бою.
Лукашенка на початку свого правління відтворив 1937-й рік. І навіть в його білоруській «лайт»-версії заряду вистачило на два з гаком десятиліття. Чому? Тому що 1937-й рік – не 1918-й, тому що перед ним стояло завдання не насадити новий порядок, не привчити до нього, а тільки нагадати – решту зробило масове несвідоме, включивши колись встановлені програми. Але і це не кінець історії, а її повторення. Проходить двадцять з гаком років і «бацьку» вже не хочуть – згубний вплив заходу, демографічний фактор, вивітрювання страху, почивання тиранів на лаврах – причини ми вже знаємо. Схоже, механізм тиранічної держави вимагає перезавантаження кожні 25 років, що приблизно складає одне покоління. Новий виток ми спостерігаємо прямо зараз.
Як у поганому трилері, «герой» з'являється в кадрі з горезвісним автоматом Калашникова і береться за справу. Сюжет добре знайомий старшим поколінням, але зараз рімейк для тих, хто призабув і особливо для тих, хто пропустив. На цілях можна довго не зупинятися, вони очевидні – генерація страху, індукція недовіри один до одного, знецінення, деморалізація, занурення в безпорадність і тренування почуття безпорадності до ступеня базового стану. Базова безпорадність має властивість не сприйматися як почуття, це скоріше переконання, слабко представлене в свідомості – вона не завдає страждань, з нею можна роками жити, ходити на роботу, сидіти в кав’ярнях і бути цілком щасливим. Проте вона сильно обмежує поведінку в діях, які загрожують стражданням – як ходити, наприклад, на марші, вивішувати прапори, критикувати і групуватися в мережах. Вона обмежує зсередини, слугує саморегулятором – і вже не потрібні омонівці з кийками, їх можна прибрати з кадру, залишивши картинку благополучної соціалістичної держави з широкими проспектами. Говорячи простіше, це покірність. Як вчить нас історія країни «совєтів», не варто покладатися тільки на механізми трансгенераційної травми – кожне нове покоління обов'язково має бути проведено через ініціацію жахом і безсиллям. З трансгенераційною травмою ще треба вміти поводитися – вона як дух предків, її потрібно викликати до життя правильними ритуалами.
Ідеолог державного тероризму в пророчому осяянні якось говорив, що з усіх мистецтв для нас найважливішим є кіно. «Воістину! І чим далі, тим найважливішим», – подумав Лукашенка і вирішив зняти документальний фільм. І це вже зовсім актуальна історія, не тільки в сенсі теперішнього часу, але і в тому, що вона виходить далеко за межі кордонів Білорусі й вдирається в наш простір – політичний, психологічний, приватний, що називається, зачіпає за живе. Мова йде про так зване інтерв'ю з Пратасевичем, воно виглядає як інтервенція, як терористична атака. Ми спробуємо показати, як сучасні засоби телекомунікацій здатні зробити з одиничного епізоду визнання під тортурами зброю масового ураження. Масового інформаційного ураження.
Читайте також: Завжди поруч
І не варто говорити, що, мовляв, це ж Білорусь, це ж не про нас. Чому ж тоді вже кілька днів палають саме наші соціальні мережі й телеефіри? Ми ж не ламаємо списи в цілодобових батлах, коли «Аль-Каїда» викладає черговий ролик з відрізання голови або щось з того, що відбувається в Сирії і Уганді.
У першому наближенні, дуже спрощуючи, ми бачимо, що інтерв'ю з Протасевичем розділило українську аудиторію на тих, хто його виправдовує, і тих, хто його звинувачує. Цей поділ можна досить швидко усунути простим уявним експериментом і показати, наскільки легко маніпулювати нашим сприйняттям. Ми бачимо те, що потрапляє в об’єктив камери. Але подивимося ту ж сцену під іншим кутом, скажімо, з протилежного кінця кімнати, і уявімо, що десь збоку від оператора сидить дівчина, прив'язана до стільця із заклеєним ротом, і ще з ножем у горла, який тримає, посміхаючись, «асистент». Можливі варіанти – з електродами на тілі, зашморгом на шиї, целофановим пакетом на голові – список можна довго продовжувати. Нехай поруч ще буде відеосуфлер з потрібними тезами.
Ну, що? Змінюється щось в сприйнятті сцени? Стає зрозумілішою неприродна міміка, з «приклеєною» посмішкою і повними жаху очима Протасевича. Яка, до речі, навіть спеціальним терміном позначається – «неконгруентна» і має велике діагностичне значення. Або будемо наполягати на тому, що Протасевич – слабак, ось ми б на його місці … Такий простий трюк – виділити фрагмент і залишити головне за кадром, в цьому випадку в самому буквальному сенсі. Відразу такий ефективний трюк. І коли ми обговорюємо, катували – не катували, зламали – не зламали, ми апелюємо до слідів наручників, набряків і саден на обличчі, але не згадуємо про психологічні тортури в самому прямому сенсі, як тортури прямої дії, оскільки фізичні тортури – вони теж психологічні, тільки опосередковані фізичним болем.
А все чому? Тому що щось потрапило в кадр, а інше – ні, щось ми бачимо очима, а інше – з області припущень. Є й складніші рівні дискусій – а чи не роблять з нього Савченко, а чи не був він спочатку агентом ФСБ, є і більш прості – бідний хлопчик, що з ним буде. Але все це про нього, людину на екрані, персонажа фільму, не виходячи за межі фокуса об'єктива, як нібито всі хочуть бачити тільки те, що їм показують. Але реакції наші говорять про інше.
Про те, що ми зазнали екстраординарного за силою впливу, яке включило наші механізми психологічного захисту, не тільки індивідуальні, але й громадські, до прояву яких можна віднести і співчуття, і осуд, і знецінення, і безапеляційно винесені вердикти, і безпрецедентну активність лідерів думок в своїх інтерпретаціях, і самі по собі обговорення в соціальних мережах, і згадане фокусування на персонажі, яка не що інше, як захисне звуження фокусу уваги.
Так що ж сталося? А те, що режисер, керуючись своїм задумом, помістив глядача прямо в катівню в момент кульмінації процесу – знищення особистості. Що рівноцінно вбивству. Саме так, це інтерв'ю – ніщо інше, як витончене катування, публічна страта, і ми всі – учасники, ми – цільова аудиторія, потенційні кандидати на роль інтерв'юйованого, нас епатують, до нас придивляються, стежать за нашими реакціями, моделюють їх … У нашу свідомість завантажують інформацію, яка, проходячи через мережі психологічних захистів, переконань і моделей поведінки, вплетених в них особистих і трансгенераційних травм, після цього буде конвертована у відчуття, висновки і вчинки, зовні не обов'язково пов'язані з самим впливом. Це тероризм з людським обличчям. Випещеним людським обличчям журналіста державного мас-медіа.
Читайте також: Мистецтво самозахисту
У терориста за визначенням є мета, і сам по собі заручник ніколи не є її адресатом, він – знаряддя, а залякування – швидше засіб. Маси людей намагаються навчити як мінімум покірності, як максимум – лояльності, будь благословенний стокгольмський синдром … Це якщо про Білорусь. А якщо про нас, то тут точно є загроза, пошук місць уразливості. Мета досягнута в тому, що отриманий величезний масив реакцій – а значить, це не кінець нашої історії родом з радянського дитинства – дух дідуся Леніна волає …
Розглянувши тут явище зсередини і зовні, в розрізі історії та соціально – психологічних механізмів, на час відкладемо наші припущення і гіпотези, та подивимося на нього з точки зору міжнародного законодавства. Це протвережує. Ми з'ясували, що так зване інтерв'ю з Протасевичем може бути кваліфіковано як допит із застосуванням тортур психологічного характеру, а його трансляція в ефір – як акт залякування і деморалізації населення, тобто терористичний акт з усіма необхідними складовими для його кваліфікації як такого. Таким чином, оскільки ця дія має масовий характер і відбувається відносно великих груп людей, воно за всіма ознаками належить до злочинів проти людяності, які, за визначенням, не мають терміну давності, і які не можуть бути виправдані нічим. Це з точки зору міжнародного права.
І добре би нам дивитися на це очима західного європейця в п'ятому поколінні, а ще краще – з іншого континенту, де не ступала нога привіду комунізму. Але, на превеликий жаль, у нас обтяжена спадковість. Крім того, в нашому суспільстві є гострі хворі, важкі хроніки і ті, хто в ремісії. А також мають надбаний імунітет, але і з цим теж складніше, ніж здається, як вчить нас ковід. Ніхто не знає в яких клітинах нашої свідомості заховалися рецептори-мішені, і які мікроскопічні чинники запускають ланцюг реакцій, що можуть в найкоротші терміни відновити союзну державу з руїн. Але ми вразливі, потрібно чесно зізнатися собі в цьому і не нехтувати заходами профілактики, найважливішими з яких для нас є … Ні, на цей раз не кіно, а рефлексія – усвідомлення власних почуттів і реакцій. І ще – орієнтація в реальності, в якій поряд з нами знаходиться епідеміологічне вогнище – величезний чумний барак, і він активно прагне до проникнення і поглинання, з карантинною зоною вже на нашій території. А якщо без Езопа, то повноцінна, згуртована махровим стокгольмським синдромом, і вкрай небезпечна терористична держава, прямий спадкоємець Імперії зла, яка зібрала всі найдосконаліше і безвідмовне, перевірене часом і збагачене сучасними технологіями в справі поневолення свого власного, а також «братських», народів. І здається, цих держав у наших кордонів вже дві. Або знову одна – Союзна?