10—11 квітня в Києві забудовники тишком зруйнували історичну будівлю. У небуття відійшов дореволюційний прибутковий будинок купця другої гільдії Івана Уткіна, розташований неподалік від центрального залізничного вокзалу. Неоренесансну триповерхівку в 90-х роках ХІХ століття спорудив архітектор Олександр Вербицький. Зодчий доклав руку до створення відомих київських споруд — того-таки залізничного вокзалу, будинку Шлензкевич на Рейтарській та Нацбанку. На місці демонтованого будинку Уткіна має постати 26-поверховий апарт-готель «Times». У перший день будівельних робіт прокуратура за заявою активістів відкрила кримінальне провадження. Це не спинило забудовників, які наступного дня довершили руйнацію. Свої дії представники ТОВ «Приват» (власники будинку та орендатори земельної ділянки) виправдовують твердженням про відсутність охоронного статусу й аварійність споруди, а також блюзнірською заявою про «частковий демонтаж (до фундаменту)». Подія викликала певний суспільний резонанс, адже з осудом дій девелопера публічно виступила низка громадських діячів та неурядових організацій. Міністр культури та інформполітики Олександр Ткаченко заявив, що метастази порушень досягли критичної позначки, та назвав знесення столітньої будівлі варварством. Водночас столичний градоначальник Віталій Кличко визнав, що безсилий впливати на приватних власників.
Читайте також: Час підтримати Сакартвело!
Кейс «будинку Уткіна» оголив низку проблем, серед яких захист об’єктів приватної форми власності та застосування органами центральної та місцевої влади дієвого охоронного механізму. Особливість ситуації полягає в тому, що зруйнований будинок не мав статусу пам’ятки архітектури. За даними громадської ініціативи «Мапа реновації», у Києві з 227 історичних будинків статус пам’яток архітектури мають 66. За логікою речей, навіть без офіційного захисту перебування будівлі на теренах історичного ареалу забудови Києва неодмінно вимагало б погодження будь-яких дій із Мінкультом. Понад те, анонсоване спорудження хмарочоса в середмісті суперечить позиції ЮНЕСКО, законодавству та генплану столиці, що лімітують висотне будівництво. Однак після рішення Верховного Суду від 27 лютого 2019 року вітчизняні суди дозволяють забудовникам ігнорувати обмеження висотності та дозволяють будувати без санкції Мінкульту та інших погоджень. Представники Феміди розв’язують підрядникам руки на тій підставі, що межі охоронної зони чітко не прописані в підзаконних актах.
Наразі в столиці немає стратегічного бачення, а серед спеціалістів тривають дискусії стосовно доцільності збереження старих особняків. Зокрема, архітектор Дмитро Васильєв піддає сумніву їхню історико-архітектурну цінність та наполягає, що в Києві варто захистити лише архітектурні комплекси Подолу, Липок та Хрещатика. Ризикну не погодитися з фахівцем. Захист кожної окремої споруди є віддзеркаленням ставлення до збереження історико-культурної спадщини загалом. За кордоном старі будинки нерідко одержують охоронний статус автоматично (у ФРН після 70 років, у Польщі — після 100), а у Франції держава надає податкові пільги приватним власникам пам’яток.
Перш за все місто може самостійно почати виправляти ситуацію, встановивши нові правила гри та чітко окреслити межі охоронної зони. Наступним кроком мали б стати продумані законодавчі зміни на всеукраїнському рівні. Фахівці Українського центру культурних досліджень вказують на те, що великою проблемою законодавства сьогодні є неузгодженість охорони культурної спадщини з правом приватної власності. Експертам не подобається, що держава пропонує недієві фактори примусу замість стимулів заохочення співпраці та функціонального використання приміщень.
Читайте також: Місія нездійсненна?
Наразі вітчизняне законодавство замість підтримання пам’ятки у гарному стані лише забороняє її руйнування. Вже сьогодні, щоб не просто оберігати спорожнілі будівлі, активісти «Мапи реновації» виступають посередниками в залученні бізнесу до їх реабілітації. Так, 2018 року фірма Regus у відновленому «будинку з янголами» на Верхньому Валу (1893 року побудови) відкрила офісний центр. Проте цей кейс поки не набув поширення. Ба більше: доки питання збереження історичних будинків не зачіпатиме пересічних громадян, зусиль активістів буде замало. Включити проблему до суспільного дискурсу під силу політичним гравцям та національним медіа. Також доцільно переглянути чинні штрафи. Наразі в Україні максимальне покарання за самовільне знесення будівлі становить 170 тисяч гривень, тобто 6200 доларів.
За місяць після руйнування будинку Уткіна, 12 травня 2021 року, голова координаційної ради з вирішення проблемних питань містобудування народна депутатка Олена Шуляк пообіцяла, що незабаром єдина державна електронна система автоматично блокуватиме угоду щодо об’єкта культспадщини. До кінця 2021 року Мінкульт спільно з Мінрегіонбудом має інтегрувати до цієї системи держреєстр нерухомих пам’яток. Проте, за повідомленнями столичної мерії, міністерство систематично затягує із внесенням нових об’єктів до реєстру. Так, із 1500 заявок, протягом трьох років поданих київським Департаментом культури, Мінкульт схвалив 21, дві відхилив, а решту ще не розглянув. Нерідко можновладці, відповідальні за збереження та захист матеріальних пам’яток культури, розводять руками чи намагаються перекласти відповідальність одне на одного. Може, щоб швидше навести лад у пам’яткоохоронній сфері, час скликати РНБО?