Минулий рік, серед інших незапланованих завдань, спонукав замислитися над характером і значенням наших зв’язків з іншими людьми. Якою є ситуація з нашим приятельством в добу глобальної епідемії, сповненої парадоксів?
Перед нами постає чимало запитань. Чи пов’язана кількість із якістю? Відповідь здається простою, але що вона означає? Дослідник людської вдачі, психолог-еволюціоніст Робін Данбар вважає, що люди як вид здатні підтримувати приязні стосунки з чотирма—шістьома найближчими друзями. Ця нуклеарна група ― люди, з якими ми маємо найміцніший емоційний зв’язок і до яких найдужче прив’язані. Зазвичай до цієї групи належать наш емоційний партнер і кілька членів найближчої родини. Далі перебувають близькі нам люди, проте щоразу ми вкладаємо менше наших почуттів у зв’язки з ними. Далі ― всі ті, кого ми звикли називати знайомими, передусім близькі, а потім просто знайомі. Беручи до уваги обмежену кількість притаманної нам емоційної енергії, ми змушені ненастанно змінювати рівновагу наших дружніх почуттів. Коли додаємо нового друга, хтось із давніших опускається нижче в цьому особливому рейтингу приязні.
Навіть за найкращих часів у наших соціальних зв’язках відбувається багато змін. Чимало досліджень свідчать, що кожні п’ять—сім років ми міняємо половину приятелів і знайомих із нашої мережі. А найцікавіше, що на наші дружні почуття не завжди відповідають рівнозначною прихильністю. Вважається, що половина наших соціальних зв’язків ― вулиця з однобічним рухом. Потрібно лише трохи часу, щоб це нарешті дійшло до нас. Мушу зізнатися: я з певним подивом з’ясував, що самоізоляція й обмеження контактів із багатьма близькими і далекими знайомими не породили всередині мене відчуття вибуху і екзистенційного болю: мовляв, я лишився на самоті, без можливості близького фізичного контакту. Виявляється, що я та чимало моїх друзів і знайомих навряд чи маємо, що сказати чи запропонувати одне одному.
Читайте також: Найголовніше – не пересолити
Адже люди лишаються друзями так довго, як можуть задовольняти взаємні сподівання протягом тривалого часу. Зрештою, моя історія надала певний ключ до вирішення загадки моїх дружніх стосунків. Я покинув рідне місто, в якому мої батько-матір прожили все своє доросле життя а мали побути тільки певний проміжок часу. У двадцять років я залишив там батьків і кількох шкільних друзів. Поїхав навчатися до столиці, проте вона не була чужиною для мене: там жили моя сестра, бабуся, материні брат і сестра та жменька близьких мені кузенів. Отже, я мав постійну соціальну мережу, на яку міг спиратися. Разом зі мною на навчання приїхав мій найближчий шкільний приятель, і ми разом розширювали гроно нових знайомих, з яких декотрі стали нашими друзями. Після навчання я познайомився з майбутньою дружиною і водночас з її родиною, знайомими та друзями, частина з яких стали і моїм близьким оточенням.
Тим часом дружні зв’язки і знайомства з міста молодості потихеньку згасали, і зрештою лишилося заледве кілька чоловік. Через дванадцять років я виїхав до Канади і там, пускаючи коріння в новій дійсності, будував наступну мережу знайомств і дружніх стосунків. На старій батьківщині лишилася близька і далека родина, яка внаслідок природного часоплину ставала, з одного боку, щораз меншою, бо відходили найближчі, а з іншого ― зростала завдяки новим членам, новому поколінню. Щоразу їх ставало більше, але зв’язок дедалі слабшав. Контакти з друзями, які лишилися на старій батьківщині, також слабшали і звелися до зустрічей-спогадів під час моїх постійних відвідин. Через одинадцять років я поїхав працювати до Києва, і процес поступової зміни друзів і близьких знайомих почався знову.
Давні ніби нікуди не зникали, але займали чимраз дальші ряди в театрі мого життя. Тринадцять років праці й життя в Києві ― цілковито нова дійсність, повна відкриттів, радощів і розчарувань, нових дружніх стосунків і численних знайомих. Зрештою чергова праця завела мене до Нью-Йорка. Завдяки їй в прискореному темпі я зустрів десятки нових, зазвичай дуже привабливих людей, виникло навіть кілька дружніх далекосяжних стосунків. Час перебування в Нью-Йорку був дуже насиченим, але мої нові знайомі були надміру заклопотані, щоб мати змогу розвивати й плекати близькі стосунки. Від самого початку я знав, що то велика пригода. Ба більше — знав дату, коли вона скінчиться, і я буду змушений покинути Нью-Йорк. На прощальну вечірку в славетному ресторані у Вест-Вілледжі зібрався товариський гурт моїх заведених у швидкому темпі найдобірніших знайомих і друзів.
Читайте також: Розмаїття, рівність, інклюзивність
Я знову повернувся додому, ― ох, на одну з моїх Батьківщин! ― зустрів давніх друзів, які стали тепер добрими знайомими, а добрі знайомі ― знайомими.
За теперішньої пандемічної доби віртуально я зустрічаюся з кількома друзями з-поміж найдавніших, із Любліна і Варшави, міст моєї молодості, а також із київського і нью-йоркського періодів. Підтримую зв’язки з рештою членів моєї родини на старій Батьківщині. Це може звучати дивно, але я почуваюся цілком добре у вимушеному пандемією ексклюзивному товаристві власної особи.
Щоразу на шпальтах Тижня я пишу до вас лист із вірою, що ви прочитаєте його і, може, навіть захочете стати моїми друзями.