Породжені на другому рівні смисли зчаста охоплюють ширшу авдиторію й майже не потребують детального заглиблення. Щоб зрозуміти, як розставлено акценти в інформації, що йде в загальний ужиток, спробуймо здійснити експеримент і переглянути у Вікіпедії статтю «Григорій Сковорода». До слова, її подано понад 20 різними мовами. А вже після огляду неодмінно задумаємося, до якої ж традиції має належати цей незгідливий мудрій.
Позаяк є всі підстави почати з україномовної сторінки, то вже в її вступній частині читаємо, що Сковорода — український філософ. Натомість цікавинки починаються з російської версії, де його позначено як «русского» (чомусь не «российского») і «украинского» філософа. Ті самі означення дублює білоруська стаття. Натомість у польській він — український філософ, якому іноді приписують україно-російську національність. У турецькій і болгарській — знов український, але зразок російського написання його імені подано перед українським. Вірменська, казахська, перська, корейська, японська, угорська, словацька, хорватська й італійська позиціонують Сковороду як українського любомудра. Натомість німецька, чеська, латвійська, сербська — як українського й російського. У французькому варіанті наголошено на його козацькому родоводі. В англійському теж ідеться про українське козацьке походження з ремаркою, що Україна з Росією досі сперечаються про спадщину мислителя. Виявляється, приводи для цього є.
Читайте також: Могилянська твердиня знань
Справді, намагання зробити зі Сковороди засновника російської філософії геть не поодинокі. Книжку Владіміра Ерна «Григорий Саввич Сковорода. Жизнь и учение» (1912) за нинішньої загрози російського воєнного вторгнення читати непросто. Проте дивує не лише апропріація, це неодноразово траплялося з іншими діячами нашої культури, а більше спроба зобразити українськість Сковороди принципово вторинною. Автор підводить до думки, що в певний момент життя Сковорода опинився перед вибором поміж двома культурами, західною та російською. Та врешті обрав другу. Як усякому оригінальному мислителю, йому не хотілося наслідувати західну традицію. Закордонні мандрівки його так нічим і не спокусили. Бо світогляд Сковороди обертався довкола античного логосу й ранньої християнської мудрості. Так, мовляв, і сформувалась альтернатива європейському раціо, замкненому на тотальну розсудливість. Натомість Росія як правдива спадкоємниця східного православ’я не збилася на манівці неперсоналізованого раціоналізму, а органічно розвивала філософію людського єства.
Заради справедливості варто зазначити, що на самому початку розвідки Ерн усе ж визнає Сковороду за «українського мудреця». Одначе змушений обмовитися: його походження було вадою майже кочівного народу, неприкаяного волелюбного колективного розбишаки, нехай і наділеного природою талантами. Схильному до глибокого й пристрасного осягання «споконвічної таємниці життя» самородкові, простолюдину-малоросу, представникові варварської звичаєвості, в душі якого нуртували «неприборкані краплі козацької крові» та вряди-годи проривалася хаотична базарна простонародна мова, все-таки вдалося розпізнати вищу культуру й подолати «елементи дурної провінційності». Як наслідок, «син грубого середовища» стає «найосвіченішою російською людиною XVIII століття». Саме так Ерн і пояснює тезу, згідно з якою Сковорода виявляється засновником російської філософії. Отже, ця традиція починається зовсім не зі слов’янофілів, які надихалися впливами німецького романтизму. Затим саме Сковороду названо «таємним батьком слов’янофільства», а його вчення про серце протиставлено критичній програмі Канта.
Читайте також: Народження дитинства
Ерн не приховує прагнення спростувати впливи німецької філософії на російську, щоб підкреслити інтелектуальну самобутність останньої. Схоже на те, що Російська імперія могла об’єднувати всяку недорозвинену самобутність і давала їй змогу проявлятися сповна. Щойно життєві реалії ускладнювалися, вона зовсім не визискувала, а навпаки створювала умови для піднесення. Щоправда, слід було розчинитися в імперському казані заради свого блага. Коли Ерн характеризував тодішню Малоросію, то описав її стан як перехідний: від дикого героїчного минулого до цивілізації. Це говориться так, немов і не було Козацької держави чи Київської академії, а довкола панувала суцільна пустка. Та навіть якщо Сковорода й вирішує стати росіянином, то чому ж його мандрівки обмежуються Гетьманщиною та Слобожанщиною, а коли йому доводилося бувати в Росії — він завжди поспішає додому? Скидається на те, ніби «приєднання» України до Росії посприяло окультуренню чарівного примітива, в якому поєдналася геніальність із наївністю, а отже, набуттю ним ознак громадянства, суспільного існування, на відміну від стихійності. Та не забуваймо: інтелектуальна думка раз у раз удається до засобів м’якого впливу (soft power), а культура остаточно не вільна від ідеології. З цього випливає простий висновок: хоч би скільки «русский мир» ловив Сковороду, хитрувато наполягаючи на його простакуватій вдачі, він ніколи достоту не зажене в офіційні рамки цього загадкового нонконформіста.