Мені значно простіше дві години пролежати із заплющеними очима, слухаючи класичні твори давно безсмертних композиторів, аніж намотувати кола безкінечними залами мюнхенських, припустімо, пінакотек. Окрім суто природного лінивства, моя нехіть до ралі експозиціями і музейними коридорами має ще й солідне філософське підґрунтя. Мабуть, найчіткіше його сформулював Мартін Гайдеґґер у «Джерелі мистецького твору», вказавши на кричущу вирваність творів у виставковій залі з притаманного їм буттєвого простору. «Хай яким великим є їхнє достоїнство і враження, яке вони справляють, хай як добре вони збереглися, хай якою слушною є їхня інтерпретація — саме перенесення в мистецьке зібрання вже вилучило їх із їхнього світу», — пояснював нам видатний німецький мислитель. Найкраще драма твору, вирваного з належного йому буттєвого контексту, відчувається тоді, коли бачимо твір сакрального мистецтва — ікону, наприклад, або вівтар — у цілковито десакралізованій, світській обстановці музею.
Читайте також: Кава як спосіб життя
Або ж навпаки: коли музичні твори, хай які камерні й ліричні — романси, скажімо, чи мадригали, — виконують у сакральних спорудах. Тоді, здається, і чудова церковна акустика, і старовинні фрески на стінах, і особливий настрій, властивий перебуванню на порозі трансцендентного, — все, що складає неперехідну цінність святинь, миттю втрачає свої сакраментальні властивості. Вторгаючись у сакральне, профанне анітрохи не освячується, натомість святе занечищується і здешевлюється, втрачаючи силу засадничої недоторканості й відокремленості. Останніми роками ми часто стикалися з невеселими прикладами агресивно блюзнірських нападів світського й повсякденного на вічне, священне й безцінне.
Як стало ясно зі сказаного, витягнути мене на екскурсію до музею або картинної галереї — не таке вже й просте завдання. Однак тепер, на тлі карантинів і локдаунів, з’являються певні «але», що пом’якшують мою колишню категоричність у неприйнятті всіляких експозицій. Заборонені плоди ваблять найбільше, зачинені двері музеїв кличуть і манять із непереборною силою, якої не мали, коли були відчинені навстіж. Нагадуючи гіркувату ноту краплі амарето в старовинній японській чашці, наповненій міцним і запашним чаєм, перед очима постає образ музею Ханенків, яким ми з коханою блукали пару років тому, коли все на світі ще було відчиненим і дозволеним.
Ми прийшли подивитися на кілька робіт Рембрандта і його послідовників, а тоді захопилися і пішли далі — залами, присвяченими мистецтву Японії, Ірану, візантійській іконі… Жодні копії й ілюстрації не передадуть уповні живого подиху лінії, проведеної майстром 500 літ тому, як і хай яка висока якість звуку та зображення в Zoom не створить задушевного часопростору приятельської бесіди за чашкою того-таки чаю, дух якого подібний до духу дзен.
Читайте також: Про користь тотемів
А ще ця шляхетна бляклість кольорів на полотнах та гобеленах, витканих сотні літ і зим тому тонесенькими пальчиками безіменних майстринь, сучасниць Брейгеля і Джезуальдо да Венози, ці масивні рами й віка скринь, ці делікатні вази, в яких багато століть тому жили й дихали тодішні троянди, це вишукане причандалля для спалювання витончених, містичних пахощів! Дивне все-ще-життя цих чужоземних речей, власники й творці яких давно відійшли в засвіти. Вони ніби обмінюються поглядами з нами. Вирвані з контексту та зі свого часу, речі та прикраси нагадують лахміття, що зосталося від позолочених колись пишних королівських шат або опале листя й пелюстки квітучих колись епох і еонів, осінь Середньовіччя, осінь людства…
І тепер, коли туди вже не можна, нам нестерпно хочеться саме туди. Зовсім неважко уявити сюжет захопливого бойовика «Ніч відкритих дверей», у якому доблесна київська поліція затримує вічно анархічного дивака в окулярах. Порушивши всі на світі заборони, зголоднілий за мистецтвом інтелігент виламує серед ночі наглухо зачинені двері музею і відважно проникає до скарбниць, наповнених старовинними артефактами. Сівши перед статуеткою дівчини, він дістає з наплічника термочашку, повну міцного, аж терпкого чаю і, накрапавши в неї кілька крапель духмяного амарето, проголошує тост за музеї, за дні й ночі відчинених дверей. Хай триває випромінювання чару мистецтва, хай воно ніколи не покидає людського роду-племені — так само, як релігія, так само, як любов і почуття гумору! Незважаючи на тривожне дзеленчання сигналізації і завивання поліцейських сирен, наш дивак поволі п’є свій чай, милуючись граційними рухами статуетки, що в легкому танці кружляє перед очима остовпілого від подиву наряду поліції.