Ну бовкнула й бовкнула, не вперше й не востаннє. Посміялися. Але тему вже другий тиждень обсмоктує публіка, яку ніби не назвеш ватною. Частково, звісно, це судоми ментального «русского мира», частково несмілива надія тих, кого влаштовує мовний status quo, але частково сподівання на те, що особливий статус місцевої російської позбавить офіційного приводу претензії Кремля на захист російськомовного населення.
В останньому випадку сподівання марні, Росія не потребує жодних спеціальних приводів для своєї експансії, за потреби вона вигадає щось інше, наприклад, захист прав чоловіків із 42 розміром взуття. Натомість уся логіка просування державної мови в протистоянні з російською — цікаво, а якою ж іще?! — губиться безнадійно. Посилатися на приклад так званої американської англійської навряд чи варто, це радше феномен не лінгвістичний, а економічний: її фактичні відмінності від британської англійської, на перший погляд, разючі, але з погляду граматики та лексики справді несуттєві, просто Сполучені Штати з їхньою економічною потугою та кількістю населення виробляють таку кількість культурного продукту для власного та світового ринку, що здатні заглушити голос Британії з Ірландією.
Читайте також: Візьми слухавку!
Перепрошую, жодної регіональної російської не існує ні на практиці, ні у сферичному вакуумі. Російська мова тут завжди була продуктом імпортним, точнісінько як до того була польська. Мало хто пам’ятає, що не лише Житомир із Вінницею, а й Київ аж до другої половини XIX століття розмовляв польською — звісно, не весь, але частина освічених верств і сфера обслуговування, в усякому разі. Відомий лист Миколи Лисенка, де він жаліється, як вони з Михайлом Старицьким намагалися випити кави, коли гуляли Києвом, і в кожній кав’ярні, кожній більярдній їх зустрічали польською. Стандартна постколоніальна ситуація, яка демонструє тривалість звичок, навіть коли адміністративні фактори давно перестали діяти, але навряд чи комусь спало б на думку оголосити рештки прадавнього домінування культурним спадком. Російська в Україні завжди була нав’язаною згори мовою адміністрації, а також асимільованих еліт і мігрантів, такі реалії. Ніколи, підкреслюю, ніколи вона не розвивалася ізольовано від материнської мови власне Росії, а надто з поширенням радіо, кіно та телебачення. Деякі регіональні особливості фонетики не надавали їй статусу навіть говірки, не кажучи вже про діалект, забудьте. Ну а книжки або фільми, вироблені в Україні російською, так само ставали частиною російської культури, хай би скільки ми апелювали до українців за місцем народження Булгакова чи Ахматової.
А як же славнозвісний суржик? Це в жодному разі не наш винахід, а, навпаки, один зі звичних сценаріїв зіткнення різних мов — так звана креолізація. Креолами, зокрема, називають нащадків колонізаторів у Латинській Америці, які змішалися з аборигенами. Їхня мова — жахливо спрощений, спотворений для зручності малоосвічених юзерів варіант високого панського взірця. Креольську мову на Гаїті сприймають як пародію на французьку. Креольську на Ямайці — пародію на англійську. Стоп, але ж сучасна англійська колись теж була креольською! Носії староанглійської мови (германської з деякими кельтськими домішками) зіткнулися з панівним класом франкомовних норманів, і результатом стала страшенно спрощена, порівняно з вихідними, говірка, яка до того ж рясніла винятками, «неправильними» дієсловами, як у тому анекдоті про верблюда: «а що в мене пряме?». Знадобилося шість століть розвитку, себто літератури, освіти, книгодрукування, попкультури, щоб англійська стала такою, якою її поважають, вивчають і люблять.
Читайте також: Сеанс співчуття
Мова — це, зрештою, зліпок із суми промовлених або написаних у її системі координат текстів. Сучасна англійська — це Чосер, Біблія Якова, Шекспір, Свіфт, Дікенс, Ґолсворті, Ролінґ… Що ж до нашого суржику, то він навряд чи може похвалитися якимись вартісними зразками, якщо не брати до уваги Старицького, Подерв’янського та декількох сучасних рок-гуртів. Ну й, головне, ніхто не прагне його канонізувати, бо за цим немає жодного політичного інтересу. А за російською він є, хай би як цей факт намагалися приховати за високими мотивами нинішні захисники вєлікого і могучєго.
Мову Гоголя та Чехова, вочевидь, повноцінно вживатимуть в Україні ще десятиліттями, з цим нічого не вдієш і не треба. І я, російськомовний від народження українець російського походження, не вповноважував пані Мендель мене захищати. Мені достатньо Путіна з Гіркіним.