Насправді не надто важливо, що і скільки написав певний поет чи прозаїк, важливіше, що в його творчості відчитали нащадки. Що хотів сказати автор — питання, на яке нецікаво відповідати навіть самому автору, бо його думки все одно перекрутять (не) вдячні пошановувачі, воліючи догодити улюбленому кумиру. Через надмірну наближеність до генія сучасники рідко спроможні сповна оцінити його велич, а тим паче — адекватно його зрозуміти. Так, Шекспіра забули на два століття (хоча деякі поціновувачі в нього, звісно, були завжди), аж поки його значущість для людства розтлумачили німецькі романтики.
Так і Бодлер — знаковий не тим, що створив, а тим, ким він став для свого й наступних поколінь. Символісти відшукали в його сонеті «Відповідності» знакове для себе слово «символи» й оголосили письменника своїм предтечею. Есей «Сучасність» зі збірки «Художник сучасного життя» тепер вважають першим текстом, де не лише вигадано, а й обґрунтовано поняття «модерності»: «Сучасність є перехідною, швидкоплинною, випадковою стороною мистецтва, тоді як вічне й незмінне визначає його іншу сторону» (переклад Романа Осадчука). Теофіл Ґотьє, якому присвячено «Квіти Зла», написав передмову до третього, посмертного видання збірки 1868 року, у якій доволі детально розповів, як Бодлер прислужився до появи «декадансу». Не дивно, що без Бодлера не обійшлося навіть під час появи такої впливової течії як структуралізм, який повноцінно розпочався тоді, коли етнолог Леві-Стросс і лінгвіст Якобсон вирішили проаналізувати сонет Шарля Бодлера «Коти».
Читайте також: Ідіот у бібліотеці
Поль Валері вважав, що тільки з Бодлера французька поезія вийшла за межі нації, і він зробив те, що до цього не вдалося ні Лафонтену, ні Расіну, ані Гюґо: змусив світ читати свої вірші й водночас показав усім, що у Франції є не лише талановита проза, а й лірика. Валері окремо наголошує: є величніші й обдарованіші поети, але значніших за Шарля Бодлера немає.
Якщо ви ніколи нічого ювілярового не читали, то раджу розпочати ознайомлення з поезії, назва якої така прекрасно-огидно амбівалентна: «Падло». Зміст цього вірша — прогулянка ліричного героя з коханою, під час якої вони бачать «здохлого коня» (тут і далі в перекладі Дмитра Павличка). Значна частина ліричного твору — детальний опис померлої тварини, який завершується не надто романтичним звернення до дівчини, що й вона колись стане, «як ця падлятина, як ця заразна рана, як цей стліваючий погній!». І після такого його кохана несподівано чує пояснення того, навіщо взагалі потрібне мистецтво й чому кожна красуня має закохуватися тільки в поета:
Красо, скажіть тоді черві, що підло рине
З цілунками на вашу грудь,
Що ваші форми я зберіг, моя богине,
Зберіг мого кохання суть!
Через таке майстерне втілення духу доби вірш «Падло» став гімном так званих «проклятих поетів» — термін Альфреда де Віньї, який популяризував Верлен, коли назвав так усіх митців, талант яких виявився несумісним з їхнім оточенням (Війон, Лотреамон, Рембо та багато інших).
У кожній літературі були такі надламані душі, зневірені романтики, які не вміли жити, бо геніальність із її екзальтованою відданістю творчості всім тілом і душею передбачає самозречення: Шеллі, По, Гайне, Леопарді, Гоголь, у нас — призабутий Амвросій Метлинський (Могила). Найбільшу спорідненість Бодлер відчував з Едгаром Алланом По, тексти якого перекладав і першим пояснив французам його значущість. У відомому вірші Бодлер порівнював таких поетів із альбатросами, «прекрасними в небесах», але «інвалідами» на землі. І, звісно, він не міг не знати, що задовго до нього представник «озерної школи» в англійському романтизмі Семюел Колрідж написав «Поему про старого мореплавця», де показав, що буває, коли вбити альбатроса. Власне, кожен справжній митець розуміє, із ким він насправді змагається: «Я не умру від смерті, я умру від життя» (Михайль Семенко) — смерть не має лякати істинного поета, вона приносить йому безсмертя.
Читайте також: Ходи, королево, ходи
У березні 1866 року під час церковної служби із квіткарем зла стався напад, після якого у нього проявилися перші симптоми втрати мовлення. І це дало привід деяким короткозорим критикам сказати, що Бодлера, зрештою, Бог покарав німотою за його блюзнірство. Так, є в поетів такий професійний недолік: за словами Маріни Цвєтаєвої, їх «далеко заводить мовлення», і в серпні 1867-го Шарль Бодлер, який поступово втрачав здатність говорити, нарешті обрав нескінченне мовчання.
Поль Валері говорив дотично до автора «Квітів Зла», що істинна плодючість поета полягає не в кількості його віршів, а у «тривалості їх дії». А що може тривати довше, ніж мовчання, тим паче коли в обмін на нього пропонують вічність і славу у віках.