До слова, драми Лесі Українки давали змогу не лише увиразнювати душевну організацію героїв, а й оприявнювати стимули самої авторки реалізовувати себе та впливати на свій час. З-поміж сучасних тлумачень цих текстів увагу привертає колективна збірка десятирічної давнини «Леся Українка. Драми та інтерпретації», а її побіжний перегляд наштовхує на деякі порівняння.
Правду кажучи, відразу почуваєшся заскоченим, щойно на думку несамохіть спадають окремі паралелі між поглядами Фрідріха Ніцше та Лесі Українки. Хоча Леся й не схвалювала намагання знаходити у своїх творах елементи ніцшеанства, та в певних випадках подібну суголосність годі зігнорувати. Йдеться не про те, що письменниця припускалася мимовільних відповідників концептів, властивих німецькому філософові, а радше про наявність самобутніх, часами навіть обернених Ніцшевому філософуванню, проте в підсумку все одно рівнобіжних потужних індивідуалістичних поривань. Зауважмо й деяку біографічну спільність, передовсім стосовно хвороби обох мислителів. Утім, жоден із них не індульгує з цього приводу. Навпаки, обоє розглядають свій стан як можливість виходу на інший рівень самопрояву. Другою схожою рисою є неабияке поцінування митцями музики як сфери, що вельми підсилює сприйняття ідей, а надто стає окремою складовою їх артикуляції. Третім моментом спорідненості вважаймо їхнє зачудування давниною як зародком численних історичних феноменів, що впливають на нас і донині. Нарешті, далеко не останнім, а тим паче і не найменш важливим, є притаманне їм обом намагання вибудувати оптику свого бачення крізь призму не тільки національної, а й усієї європейської культури.
Читайте також: Усвідомлюючи світ
Окинувши оком Українчині драми, легко віднайти низку таких подібностей. Узяти, хоча б, улюблену Ніцше давньогрецьку тему, зокрема міфологічно-трагедійний аспект. В «Іфігенії в Тавриді» Лесею переосмислюється доля доньки агроського царя Агамемнона, яку греки офірували Артеміді, сподіваючись на успіх у троянській війні. Попри те що богиня рятує дівчину і переносить її в далекий край, у родині царівни починається справжній розбрат: батько гине від рук дружини за намовлянням її коханця, а тій мститься син Орест, потерпаючи від докорів сумління. Іфігенія дедалі більше схильна до актів самостійного виявлення, які у Ніцше дорівнюють «волі до могутності», а не до покори вищим силам. А відтак вона приймає виклик долі (amor fati), аби не зазнавати її ударів пасивно.
У поемі «Одержима» готова до жертовності Міріам протистоїть рабській психології натовпу, бо наважується вільно говорити із самим Месією. В оцім ставленні до християнства вгадується чітка критична настанова. Й вона не поодинока. Мотив перепалки між тими, хто таки спромігся на індивідуальні прояви супроти стадної вдачі юрби, продовжує і «Вавилонський полон». І саме собою напрошується ніцшеанське протиставлення «рабської» й «аристократичної» моралі. Далі більше. Пророчиця Тірца з драми «На руїнах» запекло сперечається з юдейським співцем, а той шукає підтримки в посполитого люду. Героїні зовсім не страшно бути вигнаною в пустелю. Як і Заратустра, який після невдалих промов до пересічного натовпу знову збирається усамітнитися, вона стає речницею майбутнього, позаяк націлена на прийдешню славу нового царства. Водночас співець тужить за минулою величчю свого краю, і його сумна пісня посеред руїни нагадує відданість звичаю, перетворюючись зрештою на тріумфальність смерті, а не самоствердження. Тірцу, як і Заратустру, анітрохи не лякають звинувачення в безумі чи скоєнні злочину. Так і неофітові-рабу з драми «В катакомбах» невтямки, чому християнське проповідування любові постійно закликає до покори якщо не кесареві, то Богові. Тому Лесине неприйняття релігійної покірності анітрохи не контрастує з ніцшеанським індивідуалізмом, адже останній, як іноді трактується, спирається не на «аморалізм», себто заперечення моралі, а на «імморалізм», або ж перегляд моральних засад. Бунтівне покликання героїні бачимо й у «Касандрі», коли жриця сміливо кидає виклик Аполонові, бажаючи втратити дар пророцтва і стати звичайною людиною.
Читайте також: Пацієнт радше мертвий
Та в «Боярині» Леся міркує вже не від імені міфологічних персонажів, а намагається оцінити українські сторінки історії. Потрапляння до Москви козацької доньки Оксани з чоловіком, який подався на службу цареві, розгортає контраст між двома світами культури. Безправ’я жінки, хай вона тепер і вельможна пані, доповнюється розмислами про те, якої межі сягає людська здатність іти на компроміс, аби цілковито не втратити гідності. А от прикладом того, як у межах української культури можна осмислювати ключові для європейської літератури сюжети, є драма «Камінний господар». Українка тут не просто демаскує патріархальну систему з популярною ідеологією «донжуанства», а демонструє нездатність удаваного супермена бодай на індивідуальний учинок, оскільки все його існування залежить від маніпулювання жінками.
Як видно, зовсім не поодинокі образи сильних жінок, які мало не програмно заявлені у Лесиних драмах, не виявляють випадкові недоладні перекоси соціального буття, а показують драматичність людської особистості. Їхнє повноцінне існування в світі залежить від зусилля самореалізації та захисту своєї ролі дієвого суб’єкта.