Якби торік ми могли передбачити, що нас чекає у 2020-му, то, напевно, Ultimate Grey був би кольором минулого року, але, як каже народ: що забарилося, те не спізнилося, тож ми нині маємо черговий відтінок сірості як взірець для наслідування. Зрештою, панування сірості в нашому житті триває вже певний час. Покоління інстаграму в рамках пошуку очисного небуття одягає товари компаній Evelane і Uniqlo, які спеціалізуються на виробництві мінімалістичного одягу в монохромних відтінках бежевого та сірого кольорів.
Естетика небуття вже не один рік домінує чи не в усіх сферах культури. Домінуючою тенденцією стало прагнення позбутися панування зовнішнього разом із галасом, декоруванням, майном, ідентичністю й навіть безпосереднім спілкуванням. Упродовж останнього десятиліття молоді заможні споживачі ненастанно прагнули досягти коштовного нічого, бажали порожніх відкритих просторів офісів коворкінгу, суворих лофтів для проживання й анонімних помешкань Airbnb під час подорожей. Мінімалізм методу Мері Кондо (методу KonMari) спонукав позбутися надміру речей: лишити «тільки речі, які промовляють до серця, і позбутися тих, які вже не дають радості».
Зрештою, прихильники такого способу життя лишаються самі в порожніх білих або світло-сірих стінах своїх стерильних помешкань. Унаслідок прагнення пустки синонімом розкоші стала відсутність — спостерігання, слухання, володіння й навіть, можливо, відчування.
У недавньому випуску The New York Times Magazine Кайл Чайка у статті «У порожнечу» почала свої роздуми так: «Навіть до пандемії американська культура засвоїла небуття як протиотруту від надмірного тягаря цифрового капіталізму. Але чи справді це шлях порятунку, чи, може, ще одна пастка?»
Читайте також: Щеплення живим вірусом
Можливо, Кайл Чайка, представниця, як вона сама написала, покоління міленіалів-япі, яке віддає перевагу «досвіду, а не володінню», має слушність, що прагнення стерильної пустки — це все-таки наставлена нам чергова частка.
Коли в березні 2020 року по світу вдарила перша низка обмежень, спричинених коронавірусною хворобою, більшість нашого життя в зовнішньому світі раптом зупинилася. Якщо не брати до уваги багатьох трагедій, німими свідками яких ми стали, масовий карантин був остаточним доповненням панівної тенденції жити в небутті й бути відсутнім. Привілейовані (ті, хто міг працювати вдома й результативно ізолюватися від решти співгромадян) змогли швидко пристосуватися до життя у відносному комфорті, з доставкою споживчих товарів, купівлею через Amazon, переглядом фільмів на Netflix, уроками йоги онлайн і можливістю брати участь у нескінченних вебінарах на будь-яку можливу тему. Карантинний досвід став для багатьох переломом у розумінні, як ми живемо і як спілкуємося із зовнішнім світом.
Суспільна атомізація, про яку писав Роберт Д. Патнем у книжці «Боулінг на самоті» (Bowling Alone, 2000) і в якій він звинувачував і телебачення, й інтернет, несподівано водночас і посилилася, і пом’якшилася завдяки розвитку соціальних медіа. Адже нові комунікаційні технології видаються плацебо, забезпечуючи пустий і яловий варіант контактів між людьми. На початку пандемії раптом усе, що нам лишилося, стало віртуальним. Програми Zoom і FaceTime замінили для нас усі попередні суспільні взаємодії: ми розмовляли, грали в ігри і святкували дні народження у відеочаті, як астронавти, ув’язнені на далеких космічних станціях. Проте зовнішній світ не зник.
За часів пандемії театри, художні галереї, оперні театри, філармонії, кінотеатри, поетичні вечори, книгарні день у день випаровувалися з нашого культурного меню. Останнім, що нам залишилося, було пожадливе споживання кінопродукції на комерційних цифрових платформах, які мають тепер цілковиту монополію на нашу увагу й чуття пов’язаності. Сервіси стримінгу стали для нас культурним зв’язувальним елементом, що забезпечує розвагу, яка була нашою єдиною нагодою для колективних переживань. Ми переглядали «Корону» й «Королівського гамбіта», бо всі також дивилися ці фільми, а отже, було про що порозмовляти, крім обговорення дійсності за нашими вікнами.
Панівне в останні роки прагнення небуття й досвіду замість володіння покоління інстаграму матеріалізує цілком несподівано. Уже не вперше з’ясовується, що людина потребує колективу та його розмаїтої ідентичності.
Як казав Аристотель, «щоб жити самотньо, треба бути або твариною, або Богом».
Потреба в досвіді небуття на наших очах виявилася ще однією пасткою, яку ми самі собі наставили.
Читайте також: Імунітет до інфодемії
Ми не вміємо віднайти себе в дійсності, не здатні спростувати її, а отже, вигадуємо іншу, а реальну перекреслюємо. Ми будуємо утопії, до яких маємо йти, і натомість відвертаємося від світу, яким він є.
У такій ситуації людині потрібна інтелектуальна дистанція: треба відійти від того, що в певну мить уважають за дійсність, піддати його рефлексії та критиці, розглянути в іншому контексті. Якщо ми біжимо з духом часу, який визначають законодавці моди, інтелектуальні знаменитості або панівні медіа, що приписують, як нам годиться бачити, відчувати й розуміти, то все стає безперечним.
Тоді все тільки таке, як усі довкола його змальовують. Ми живемо в безальтернативному світі ненастанного самовдоволення, у якому наймодніший цього року Ultimate Grey може бути барвистішим за веселку, а веселка вже може бути лиш неперевершено сірою.