Я виклянчив у мами 25 радянських карбованців на переплетену ксерокопію «Майстра і Маргарити», друге видання з відновленими цензурними купюрами, і відтоді багато років розмовляв цитатами з нього. «Достоевский умер, — сказала барышня, но как-то не очень уверенно»… «А что это за шаги такие на лестнице? А это нас арестовывать идут. А, ну-ну»… «Однако! Я чувствую, что после водки вы пили портвейн!»… «Меркурий во втором доме… Вам отрежут голову!». Ну і, звісно, головне гасло того часу для непевних у собі та своїх переконаннях радянських інтелігентів: «Никогда и ничего не просите! Никогда и ничего, и в особенности у тех, кто сильнее вас. Сами предложат и сами всё дадут!».
Я блукав вулицями Володимирською та Малою Підвальною, відновлюючи маршрут Турбіна, коли той утікав від петлюрівців. Я ходив на прощу на Андріївський узвіз, хоча моя дружина, як потім виявилося, знімала колись у тому самому будинку кімнату й із перших рук знала, що прототип Васіліси насправді був не кретином, а цілком порядною шанованою людиною. Потім, уявіть собі, у нас виявилися спільні знайомі, точніше, знайомий. Одне слово, знадобилося років тридцять, щоби я розлюбив Міхаіла Булгакова, бо зрозумів, що він бреше, подекуди в дрібницях, але насамперед загалом.
Читайте також: Мрії під новорічною ялинкою
Ідеальну шляхетну «гвардію» білої кістки та блакитної крові навряд чи варто обговорювати серйозно: не було її, точніше, вона була геть не така — суджу з власного досвіду, бо виріс серед її уламків, а тому не схильний її ідеалізувати. Про те, кому протистояли ті лицарі без страху й докору з лампою під абажуром і Пушкіним за склом книжкової шафи, із кого вони кепкували й кого проклинали, нещодавно переконливо написала Оксана Забужко: парвеню і шляхта помінялися в романі поверхами та законними місцями, а Булгаков цей фейк закріпив у нашій свідомості. Не надто успішний і, можливо, саме тому надміру зверхній син колоніального чиновника породив свідомий наклеп на Україну, за що йому не подякуєш.
Іще сумнівніший у моральному сенсі його opus magnum «Майстер і Маргарита». Пропонувати як альтернативу Новому Заповіту Євангеліє від Воланда — саме по собі нахабство, тим паче для сина фахівця з єресей. Але й не дивно, адже картина світу, де небо та земля поділені між Богом і дияволом, — спрощений варіант середньовічного богумільства чи альбігойства: Богу — богове, а нами тут унизу самі знаєте, хто керує, і, до речі, досить управно керує, у будь-якому разі, всім віддає по справедливості. Що ж до паралелі Воланд — Сталін («я частина сили, що постійно прагне зла й постійно творить благо»), то ця версія спала на думку ще першим читачам і дослідникам тексту, вони напряму запитували про це й автора, й згодом його вдову, але ті обоє дипломатично морозилися. Тож не диво, що булгаковський чорт карає тільки тих, хто безумовно заслуговує на покарання, а чекістів описано як чемних молодих людей — дідько, зовсім нещодавно я щось схоже чув! Про апологетичний «Батум» узагалі краще мовчати, це ганебна агіографія, житіє святого. Ось така індульгенція від Майстра вийшла диктатору, бо за всієї відмінності шляхів і переконань вони відчули спорідненість один з одним в основному — залежності від імперії та відданості їй.
Читайте також: Сеанс співчуття
Тому коли надійшла звістка про заборону ввозити з Росії «Майстра і Маргариту», я не втратив свідомість, а навіть на якусь секунду відчув щось на кшталт зловтіхи. І, звісно, негайно ж стало соромно: займатися цензурою, тим паче мертвих класиків, — якесь інтелектуальне плебейство. Але ж і толерувати весь цей паперовий морок, який суне через північний кордон, про тупих героїв без страху й докору, спецназівців і борців із фашизмом зразка «мєдаль за ґород Вашинґтон», мікс дона Румати й Даніла Багрова™ — тупо й ображає мій розум. А далі, власне, надійшло роз’яснення — авжеж, заборонили ввозити не Булгакова й не «Майстра», а конкретне видання з передмовою, що порушує українські закони, dura lex. А сам роман можна вільно купити в Україні мінімум у 20 (!) пропозиціях від різних видавництв: і російських, і українських, у папері та електронному форматі, російською та в українському перекладі. До того ж Булгаков залишається собі у шкільній програмі з іноземної літератури. А ґвалту!
Ґвалт у засобах ворожої пропаганди буде так чи так, не йдеться про те, щоби не давати їм інформаційних приводів, бо вони й так знайдуть. Ні, тут потрібні радикальні рішення, про що я вже давно волаю. Працюєш на ворога — геть із пляжу (вітаннячко ZIKу, «112-му» та NewsOne), і російську книжку взагалі не варто імпортувати. Самі впораємося. І принизлива цензура тоді не буде потрібною.