Ніхто не хоче бути останнім вірним другом диктатора. Якщо ви на боці переможених у демократії, то переводите віддих і чекаєте на наступні вибори. Коли скидають режим, заснований на злочинах і брехні, його поплічникам загрожує в’язниця, вигнання або як мінімум потрапляння в немилість у суспільстві. Що раніше втекти із корабля, який іде на дно, то краще.
Так само підтримувати неуспішну опозицію за диктатури — ризиковано й може обійтися дорогою ціною. Але участь в успішному народному повстанні приносить славу і статки, чи принаймні залишає ореол відваги. Рухи опору проти нацистів у Європі були переважно незначними, поки Гітлер не став приреченим на поразку. А потім розросталися як гриби.
Отож найголовніше — це вдалий час, що засвідчують і недільні події в Росії. Якщо росіяни вважатимуть, що наступного тижня протести стануть масштабнішими, ніж цього тижня, вони більше будуть схильними на них вийти. Підрозділи спецпризначення замисляться про майбутнє і вважатимуть за необхідне взяти лікарняний або просто зостатися вдома. Люди з політичними амбіціями почнуть планувати, коли найкраще зробити свій хід.
Читайте також: Брат-2
Поки що зарано говорити про те, що загальнодержавні демонстрації на підтримку ув’язненого активіста-антикорупціонера Алєксєя Навального переростають у нестримне цунамі протестів, здатних скинути режим. Проте демонстрації видаються трохи більшими, ніж минулого тижня. Утім, і режим теж посилив реагування, виявивши рішучість і здатність протидіяти. Коли я пишу ці рядки, у моїй пам’яті зринають яскраві спогади про 1989 рік у Чехословаччині за комуністичної влади. Так само, як зараз у Росії, економічна система в Чехословаччині за комунізму загалом працювала. Людей обурювали повсякденні неподобства. Їх непокоїло довкілля. Вони прагнули розширити міжнародні зв’язки. Проте режим мав обмаль прихильників. Його виживання трималося на пасивній покірності: страху народу перед невідомістю разом із особистою нерішучістю. Мало хто хотів іти вслід за гуртом дисидентів, що зазнавали каральних переслідувань, коли їхній опір видавався марним.
Наприкінці опозиція вже могла організувати помітні демонстрації в такі важливі дні, як роковини радянського вторгнення 1968 року. Я відвідував ці демонстрації впродовж 1989 року. Вони були поодинокими і приваблювали десятки тисяч людей, які скандували: «Повертаймося завтра», а потім лишалися вдома.
Усе змінилося після демонстрації у п’ятницю, 17 листопада, коли загони спецпризначення побили студентів (і журналістів, зокрема й мене). Тоді багато людей уже справді повернулися на протест наступного дня — а ще більше прийшло в неділю, 19 листопада. Того вечора я повертався додому з думкою, що понеділкова демонстрація буде величезною і що режим приречений. Так і сталося. За кілька днів режим розколовся у верхах і повалився в низах.
У випадку чехословаків каталізатором слугували переважно силові методи режиму, що розлютили громадськість. У Росії це теж могло би спрацювати. Та, підозрюю, знадобиться дещо більше. Наприклад, не завадило би популярному регіональному лідерові перекинувся на бік протестувальників. Я з надією стежу за Якутськом — столицею Республіки Саха, де нещодавно мерка Сардана Авксентьєва подала у відставку (вочевидь, під тиском Кремля). Можливо, вона передумає. Щойно хтось із високопоставлених осіб почне діяти, решта, найімовірніше, слідуватиме за цим прикладом.
Читайте також: Політика поступливості
Протести також посилюють тиск на тих, хто працює в контрольованих державою ЗМІ й кому наказують ігнорувати або демонізувати дії їхніх друзів і сусідів. Журналісти й редактори можуть оголосити страйк. І теж перекинутися на інший бік — до того ж зробити це наживо.
Водночас зовнішнім спостерігачам не обов’язково просто стежити, чекати й молитися. Ми теж можемо чинити тиск у наших країнах, щоб зупинити кремлівських клептократів та їхніх місцевих посіпак. Зрештою, ніхто не хоче бути останнім другом диктатора.