Але зараз усе інакше: перефразовуючи Маркса, назва визначає свідомість. Ти — емігрант. «Е» тут надто безглузде: лапки й довідка переселенця свідчать про міграцію в межах країни. Країни, де сфера послуг тепер говорить українською. Тут лапки в «е» відпадають самі й ти мимоволі згадуєш Донецьк.
Було там одне місце, де українська стала абсолютно природною ще до закону, але вже серед бойовиків, що шастали містом. «Львівська майстерня шоколаду», у якій до тебе зверталися лише українською навіть серед танків і триколору, і від того свідомість сама переходила на мову без жодних законів чи зайвих зусиль. Дивовижне відчуття. Коли я згадую «майстерню», то навіть думаю українською. Але варто подумки вийти за її двері, як одразу стає зрозуміло, що ти — емігрант. 2014–2020-й перетворюються на роки надгробку, за яким стоїть валіза.
Звісно, у ній мають бути речі. У мою вмістилася «майстерня» як нескладна фраза про мету прибуття, яка хоч якось ріднить із новою землею. Решта тут — невідомо-що: «Гради», «Піони», зіжмакані фрази на кшталт «Я — росіянин!», тортури, підвали, Соловйов, ФСБ. Десь у куточку — навіть один рок-концерт. Із такою валізою спускаєшся трапом у 2020-й, де слово «обмін» звучить як «прощений». Ким і за що — досі неясно, але якщо вже з пекла — то таки прощений.
Читайте також: Переселенці з Донбасу: примарна загроза
У різноманітних портах і реєстраціях прийнято відповідати коротко та швидко, наприклад: «Де ви жили останні шість років?». Що тут скажеш? Здоровий глузд каже «Україна», але з валізи при цьому випадає річ. Якщо її обтрусити, то згадуєш, як сидиш на стільці зі щільним мішком на голові і хтось — серед іншого — промовляє дивну фразу: «Ти ж розумієш? Та підірви зараз хоч усю республіку — там, у Києві, на тебе все одно дивитимуться, як на донецького». Україною таке не назвеш. Це взагалі не пов’язане з географією: останні шість років ти жив у задзеркаллі — це найточніше й найменш ясно, тому просто ніяково мовчиш. Та й у валізі з собою немає навіть паспорта — під час обміну його не віддали, як і багатьом із нас. І це, мабуть, насамперед те, що робить тебе емігрантом. Ні, не паспорт, а простота й банальність запитань, якими живуть ці «нові» люди — і на які ти розучився собі відповідати. Паспорт відновили, проте до запитань досі не звик.
Із курськими корінням по батькові, з жахливою російською вимовою, тепер уже біля Дніпра я часто думаю про ці дужки в «е» — і місце вибрано тут не випадково. Вода, до речі, найясніша: там, у Донецьку, був Кальміус. Хоч і не Дніпро, але також річка. Були там і тарифи, і ціни на м’ясо та проїзд, і оренда квартир. Загалом, той самий побут, але ти ним не жив — усе відбувалося ніби так, поміж іншим, адже було зрозумілим, що є ти — і є вони.
Саме тут і з’явилася «майстерня», відтіняючи м’ясо від залпів війни. Там, звідки ти вже рік тягнеш валізу, було майже все, крім української мови. І коли заходив за чашкою кави й чув «Вам із цукром?» — було зрозуміло, про що ця війна. Звичайно, вона не про мову — то було би банально. Але крізь «із цукром?» ти бачив той простір, де законним був лише «сахар» — за кілька метрів, але на кілометри й довгі роки.
Читайте також: Свої та чужі
Мабуть, у цьому й полягає вся суть (е)мігрантства — коли очевидне стає неочевидним, хоч мова спочатку була, як вода у Дніпрі. Звичайно, в аптеці чи в ресторані навряд чи ось так побачать цей світ.
У будь-якому разі, згадувати «майстерню» дуже приємно: вона поволі заповнює собою валізу, у якій, окрім неї, волів би залишити ще один рок-концерт…