Америка примудрилася знов і знов здивувати, ошелешити, розчарувати й водночас дати черговий урок реалізму поруч із ідеалізмом, притаманним цій дивовижній країні. Остаточна перемога Джо Байдена попри безпрецедентний спротив опонента, аж до кривавої спроби «антимайдану» в Конгресі, довела передусім, що демократію зарано ховати, навіть беручи до уваги недосконалість не лише її окремих процедур, а й деяких засадничих принципів. Nobody’s perfect.
Тимчасом, на мою думку, показовою є поведінка американських консерваторів, які, схоже (можу помилятися), вперше трішечки підкоригували свої принципи й проголосували за нібито неприйнятного для них кандидата-демократа із його лівуватою програмою й ще більш лівуватими союзниками. Це не рідкість, коли президент більшості виявляється цілком неприйнятним для меншості, так влаштований світ, і не конче обов’язково, щоби незадоволена меншість залишала країну або розпочинала громадянську війну. Чотири роки тому значну частину американців зі смаком та освітою так само тіпало від Трампа, але нічого, пережили. До того людей із ніжними нервами корчило від Буша-молодшого, перед його другим терміном розгорнувся навіть суспільний рух A.B.B. (Anybody But Bush — хто завгодно, аби не Буш), і так само довелося змиритися. Цього разу більше, ніж будь-коли йшлося не лише про незгоду з тією чи іншою політикою першої особи, а категоричне несприйняття в якості власника ядерної валізки фріка, патологічного брехуна й маніпулятора зі смаком не кращим, ніж у Пшонки, в широкому сенсі. Виходить, краще зрадити своїм політичним поглядам і віддати свій голос за демократа, ніж далі толерувати безвідповідального непередбачуваного клоуна-республіканця.
Читайте також: Мрії під новорічною ялинкою
Пригадую 2010 рік, коли чимало розгублених друзів і знайомих не наважилися проголосувати за Юлію Тимошенко: вони не могли подарувати їй популізм, безпринципність і хихотіння з Путіним на адресу Ющенка. Один політолог порівняв тодішні вибори з «російською рулеткою», коли в одному револьвері шість набоїв (Віктор Федорович), а в іншому п’ять (Юлія Володимирівна). Що ж, ті люди пішли у внутрішню опозицію, що призвело до безбожної гульні «донів», Харківських угод, відмови від євроінтеграції та зрештою Майдану. Попри відомий афоризм, якого я, до речі, не поділяю, цікаво все-таки, як би розвивалася наша історія, якби Тимошенко перемогла? Не факт, що не було би зради у версії light, але, ймовірно, було би менше приводів для іспанського сорому.
А як із Порошенком у 2019 році? Заперечувати, що він давав приводи для розчарувань, було би кричущою нещирістю, але, перепрошую за нав’язливий снобський критерій, соромно за нього не було. Проте весь гнів патріотичної громадськості було зосереджено саме на його проколах, непослідовності, Липецькій фабриці й Свинарчуках. А чимало притомних, поінформованих лідерів думок кинулися у вир головою: мовляв, а набридло, а раптом, а нові обличчя, а нове вино… Ніякого «раптом» не спостерігається, а спостерігається низка безпрецедентних тріумфів хабарників, нездар і брехунів. А тепер увага: що далі? Далі манячить тотальне розчарування, в тому числі тих, хто має нас захищати в разі неминучого нового витка агресії. Плюс свіжі опитування, перепрошую, громадської думки, де на другому місці за все ще чемпіоном із симпатій (після всього, що було!) манячить ОПЗЖ з Путіним на заднику.
Я, власне, не так про вибори, як про контраст між ідеальним і реальним світом. Може здатися, що я просуваю відмову від ідеалів, нехтування принципами, Realpolitik у найгіршому, найцинічнішому варіанті. Проте відчуття реальності в якості дороговказу ще ніхто не скасувував. Це не означає, що я закликаю примиритися з гідрантом і, тим більше, його посіпаками. Я навіть підозрюю, що нас — тих, хто типу претендує на формування нового порядку денного, — взагалі ніхто не запитає, наша думка ніщо порівняно з важкою артилерією коломойських і медведчуківських каналів, але ж бажано якось визначитися бодай для себе самого?
Читайте також: Сеанс співчуття
Пам’ятаю в Грігорія Помєранца: вибір, що його пропонує диявол, хибний, ані в одній, ані в другій його руці нічого гідного немає за визначенням. І все таки?
Якщо хтось припускає, що я готовий піти в коридори влади, змиритися з ганьбою й нарешті на схилі років подбати про власний добробут і в такий спосіб готую собі індульгенцію, раджу закреслити мій телефон і самозабанитися в мережі. Пізно мені змінювати звички. Решті ж пропоную замислитися.
Не припинити брати участь в акціях на підтримку Ріфа, не заспокоїтися, не змінити переконання. Просто подумати. Подумати. Подумати.