«Насправді від таборів ніхто не відмовився, просто їхні функції перебирала на себе школа, дитячий садочок, їдальня, лікарня, санаторій, паспортний стіл, вагон у поїзді», — так історикиня Олена Стяжкіна описує життя в’язнів та працівників ГУЛАГу «після таборів» у коментарі для книжки «Я змішаю твою кров із вугіллям» Олександра Михеда. Йдеться про форму поведінки особистості, яка зростала в одних обставинах, а продовжила розвиватися у зовсім інших. Люди, які в часи СРСР працювали або перебували під наглядом у виправно-трудових таборах, згодом вийшли на волю й продовжили виховувати дітей і спілкуватися з іншими вже у новій звичній манері — з намаганням контролювати, неприхованою жорстокістю та невпинною жагою підпорядковувати всіх чітким правилам. Причому ці правила, переважно абсурдні, навіть не модифікувалися, а збереглися донині у першопочатковій формі: «Закрий рота і їж», «Дають — бери», «Не крути носом». А фінальний аргумент завжди незмінний: «Тому що я так сказав/-ла». Чому діти таких батьків виросли в атмосфері страху — зрозуміло і логічно.
Читайте також: Чи пройшла Україна точку неповернення
Діти незалежної України цей страх отримали у спадок і передають далі у своїх сім’ях. Їх привчила до цього також багато в чому скопійована з радянської система освіти, яка унеможливлює розвиток будь-якого критичного мислення. Окрім того, рольові моделі «наглядач і підпорядкований» часто відпрацьовуються не лише в сімейних або робочих стосунках. Радянщина кинула свою тінь і на свідомість молодих українців як громадян. Ще з радянських часів у пошуках причини та пояснення тяжкого становища загал приглядався до владних персоналій, а не до економічної системи тотального підпорядкування. Ілюзія, що стане добре тоді, коли до влади прийде хтось дорослий і відповідальний, хто все «порішає» і «знає, як краще» — наслідок давно вкоріненого в суспільну свідомість патерналізму, який знову й знову ставить країну в режим очікування.
Українська молодь потребує не лише здолати патерналізм, а й визначити власні ціннісні координати. Адже можливість впоратися з обіймами зовнішнього «русского мира» з’явиться не раніше, аніж коли розчиниться внутрішній «русский мир». Той самий, який найбільше помітний у культурному вимірі. Так, до рейтингу «100 найкращих пісень в Україні за сьогодні», опублікованого сервісом Apple Music, увійшло 58 російськомовних композицій та жодної україномовної. Тут ідеться не про музику як про культурний продукт, бо на це будь-яка молода людина має заготовку із виправданням: «Ми слухаємо музику англійською, іспанською, італійською мовами. Так, російських пісень у плейлисті більше, але це лише тому, що ми знаємо цю мову та розуміємо текст». Йдеться про інструмент втручання в національне самовизначення — чому ми залишаємося прихильниками творчості фактичного ворога? Музика мовою держави-агресора істотно впливає на українську молодь — русифікує, а поза тим і схиляє до ментального самогубства. Бо що ж тоді наше, за якими ознаками відрізнити українського виконавця від російського?
Читайте також: Первинний вигляд радянського комуносоціалізму
Тож проблема полягає у неготовності молодості відмовитися не лише від музики Басти чи Лєпса, а й Монатіка чи Насті Камєнскіх. Українське «російське» гірше за саме російське, тому що не лише віддаляє від нашої традиції, а й створює не той музичний етнокод, на який мали б спиратися молоді українці. Тож це хороша спроба дати відсіч — пасивно, звичайним ігноруванням російського культурного продукту. Але сила поглинання переважила силу відторгнення: українській молоді бракує відчуття відрази до низькопробного та шкідливого матеріалу. Це питання відсутності національної саморефлексії і наслідок недостатності свободи: вибору, руху, пізнання. Не відмовляючись від російського продукту, українська молодь не просто не покращує ситуацію, а відверто погіршує її. Чарти, результати гугл-трендів та інші рейтинги контенту, який шукає молодь у мережі, часто стають яскравим маркером того, в якому культурному полі ми перебуваємо. Держава може забороняти окремі соцмережі чи гастролі певних виконавців, однак вибір кожного окремого користувача — це теж свого роду голос «за» чи «проти» свідомої русифікації.