Так було й цього року. Лауреатом став Саша Курмаз. Досі я не висловлювався публічно на тему премії Малевича, хоча це було б досить природно: зрештою, я був її ініціатором. Уперше її вручили в грудні 2008 року Алевтині Кахідзе. Тоді я був директором Польського інституту в Києві.
Задум нагороди для молодих митців зародився в моїй голові на початку 2000-х років. У той час я керував Центром сучасного мистецтва (ЦСМ) Сороса при Києво-Могилянській академії. Ми організували конкурс для наймолодшого покоління українських митців на виставку в ЦСМ. Дуже швидко з’ясувалося, що росте цілком нове покоління митців, сформоване в незалежній Україні і не вплутане в ігри та ієрархії колишньої епохи. То була слушна мить для початку будування канону молодого мистецтва, який дав би змогу охопити найцікавіші постаті, що виходили на мистецьку сцену на початку нового сторіччя і тисячоліття.
Читайте також: Народна історія
Коли майже не було мистецьких установ, які працювали б як слід, я шукав формату, що дав би змогу створити платформу для обміну ідей, презентації молодого покоління митців / мисткинь і спроби виробити критерій оцінювання.
Мені видався добрим форматом конкурс, патроном якого була б постать, важлива для розвитку мистецтва в Україні, а також відома в якомога ширшому міжнародному контексті. Одним із кандидатів на статус патрона був народжений в Україні поляк, «батько» міжнародного авангарду Казимир Малевич. Я опрацював подробиці присудження премії ім. Малевича, але то була дуже важка пора для ЦСМ: ми боролися за те, щоб утриматися на поверхні, за наш щоденний побут. Задум відклали ad acta, в шухляду, на кращі часи.
2005 року я попращався з ЦСМ і став працювати в польському Міністерстві закордонних справ у ролі першого радника Посольства Республіки Польща в Києві і директора Польського інституту. Завдяки можливостям, набутим на цих посадах, я зміг запропонувати міністерству ідею заснувати дві мистецькі премії, патронами яких були б видатні поляки, що народилися в Україні та здобули визнання в усьому світі. Ними стали Казимир Малевич у сфері візуальних мистецтв і Юзеф Конрад-Коженьовський — у сфері літератури. Отак це почалося, і з 2008 року ці премії щодва роки вручають навпереміну представникам візуальних мистецтв і письменникам. Обидві премії мали величезний успіх, і я вважаю їх за, можливо, найбільше досягнення моєї праці у сфері культурної дипломатії в Україні.
Від самого початку ці нагороди підтримували важливі культурні установи в Україні та Польщі (Польський інститут у Києві, ЦСМ при НаУКМА, Центр сучасного мистецтва «Замок Уяздовський у Варшаві», Інститут Адама Міцкевича у Варшаві; згодом долучилися ще й інші установи).
Усе відбувалося гідно і справедливо, і з перспективи 12 років можна вважати, що митці, які отримали премії або ж були номіновані на них, якраз і творять канон нового українського мистецтва. Канон, який із часом вочевидь підлягатиме перевірці, але задля цього треба мати, на що спиратися.
Досі премію Малевича отримали:
Алевтина Кахідзе (2008), Стас Волязловський (2010), Жанна Кадирова (2012), Лада Наконечна (2014), Микита Кадан (2016), Іван Світличний (2018), Саша Курмаз (2020).
Фіналістами були: 2008 — Алевтина Кахідзе, Лада Наконечна, Іван Базак; 2010 — Стас Волязловський, Саша Курмаз, Іван Базак; 2012 — Жанна Кадирова, Лада Наконечна, Леся Хоменко; 2014 — Лада Наконечна, Данило Галкін, Микола Рідний; 2016 — Микола Рідний, Роман Мінін, Леся Хоменко, Микита Кадан; 2018 — Саша Курмаз, Микола Рідний, Іван Світличний; 2020 — Микола Рідний, Андрій Достлєв, Саша Курмаз. Як бачимо, деякі прізвища повторюються кілька разів, а рекордистка Лада Наконечна тричі була у фіналі, перш ніж перемогла 2014 року. Цьогорічний лауреат Саша Курмаз чекав на відзнаку десять років зі своєї першої номінації.
Читайте також: Суперечка
Мінялися директори установ-засновниць, мінялася влада і в Польщі, і в Україні, а премія існувала, і її престиж зростав.
Цього року, за часів пандемії та ізоляції, журі премії провадило наради завдяки Zoom, і церемонія нагородження теж відбулася віртуально. Крім того, вручення супроводили суперечки, які виникають, на мою думку, з природного процесу зростання і, можливо, певної нудьги, що є наслідком стабілізації, якої набула премія. Круговерті за часів політичної та суспільної турбуленції теж не сприяють спокоєві. Замкнені в кубах власного життя та ізольовані від зовнішнього світу, ми шукаємо, як надати глибшого сенсу ситуації, у якій опинилися. Хіба це не завдання мистецтва?
Як хрещений батько премії Малевича, а до того ж прихильник принципу «найкраще — ворог доброго», я прошу всіх причетних не змінювати правила, а якщо навіть так ― то з великими роздумами і поміркованістю. Єдине, що я змінив би, ― погодився б, що можна номінувати осіб, яким виповниться 40 років у рік призначення нагороди, а не так, як тепер — у день її вручення. Така невелика зміна дала б змогу лишитися цьогорічною Лесі Хоменко, мисткині, яку я дуже ціную і яка завдяки цьому була б у фіналі втретє, а тоді хтозна — може, і поборолася б за перемогу. У Лесі день народження 26 листопада, а вручення премії Малевича відбулося 4 грудня, хоча процес номінування тривав ще від початку листопада. Лесю, прийми почесну відзнаку з рук засновника премії Малевича. Я дякую всім, хто дванадцять років дбав, щоб премія існувала й розвивалася. Так тримати.