Принаймні з погляду сенсів. Із погляду політтехнологій усе було якраз добре. Спільне опитування «Демократичних ініціатив» і Центру Разумова здійснене якраз у грудні 2019-го, засвідчило: знання української історії та культури є складником патріотизму лише для 51% громадян. Звісно, одна цифра — ще не вся картина. Але аж ніяк не таємниця, що для значної частки громадян історія — глибоко вторинна річ, за яку політики час від часу хапаються, щоб, мовляв, розсварювати людей чи відвертати увагу від економічних негараздів. До них торік і звертався президент. І судячи з того, як легко команда Зеленського урізає фінансування гуманітарної сфери, президент залишається вірним своєму кредо «какая разница». Нехіть Зеленського до історії суто по-людськи зрозуміла. Із минулим легко мати справу, коли граєш роль учителя історії в кіно, і важко — коли ти президент постколоніальної, посттоталітарної, воюючої країни, історія якої — це суцільна відкрита рана.
Читайте також: План капітуляції чи варіант Б?
Але річ у тім, що замкнути історію в кабінетах фахівців неможливо. Бо історія — це не набір відомостей про минувшину, а колективна пам’ять нації про саму себе. Що стається, коли люди втрачають пам’ять, ми приблизно собі уявляємо бодай із художніх книжок і фільмів. Попри розмаїття сюжетів, вони рідко бувають веселими, бо коли герой утрачає пам’ять, він утрачає себе. Хтозна, чи можливо відокремити політику від бізнесу, але від історії — точно ні. Бо історія — це, зрештою, й наші спогади про власний політичний досвід, тобто про політики, творцями й жертвами яких ми самі були. Тому навіть у духовно спустошеному суспільстві достатньо тих, кому не байдуже, повз які пам’ятники ходити. Значення історії можна довести й від супротивного. Якщо вона геть не важлива, чому ж таку інтенсивну політику пам’яті провадять на окупованих територіях? Хіба у Криму та ОРДіЛО немає нагальніших проблем, аніж перестановка пам’ятників і заміна підручників? Не хочете взоруватись на Росію — гляньте на Сполучені Штати, де війни пам’яті тривають не перше десятиліття й час від часу вихлюпуються у вуличні зіткнення.
Так, історія часто стає матеріалом для пропаганди й маніпуляцій. Але так само політики маніпулюють економікою, проте ніхто не пропонує виносити економіку за якісь там дужки. Правдивий державник може не бути економістом, але він мусить бути хоч трохи істориком. Бо неможливо зрозуміти суспільство, яким ти взявся керувати, не знаючи про його минуле. І навпаки: те, як державник уявляє собі минуле країни, впливатиме на його стратегічні рішення сьогодні. Коріння відмінностей між УНР і Гетьманатом Павла Скоропадського слід шукати в історичних працях Михайла Грушевського та В’ячеслава Липинського, а вже потім деінде. Це стосується і суспільства загалом: те, як ми уявляємо власне минуле, окреслює нашу особистість сьогодні. А це натомість визначає наш вибір у деяких ситуаціях. Погодьтеся, важко підтримувати євроатлантичну інтеграцію, коли усвідомлюєш себе сином або донькою «Святой Триединой Руси», яка тисячі років протистоїть «бездуховному Западу», чи то спадкоємцем «великой советской цивилизации», підступно зруйнованої «самостийниками» та ЦРУ.
Читайте також: Нові обличчя та старі маски
Так, опитування постійно свідчать, що наших громадян найбільше турбують економічні проблеми, але дозволю собі засумніватись у цьому. Певен, що саме такі відповіді отримують соціологи, але не вірю, що ці відповіді цілком щирі. В історії незалежної України — навіть у найскрутніші часи — не було жодного соціального вибуху, окрім, хіба що, корпоративних бунтів шахтарів. Натомість обидва Майдани були густо замішані на питаннях ідентичності. Не випадково сигналом про перемогу Революції гідності в конкретному місті ставало не підняття прапору ЄС, а повалення пам’ятника Леніну. До речі, в антимайданівському середовищі аргументи про економічні вигоди Митного союзу були глибоко вторинними і у 2004-му, і у 2014 році. Зате там охоче приміряли на себе роль «дедов», які боролись із «коричневой чумой».
Одне слово, насправді виходить, що «какая разница» — це слоган меншості. Натомість для більшості українців історична пам’ять є цілком реальним чинником їхнього життя — навіть якщо самі вони цього не усвідомлюють. Але те, що цілком вибачне пересічному громадянину, не вибачне керівникам країни. Адже самоусунення держави зі сфери пам’яті — це так само дико, якби вона спробувала усунутися від охорони здоров’я, освіти чи оборони. Бо від пам’яті втекти неможливо.