Росія успадкувала від Радянської імперії неабияку спадщину як постачальниця недорогого й надійного газу у великому обсязі. Розвиток стійкості за рахунок диверсифікації поставок, збільшення місткості газосховищ, збір кращих даних, будівництво нових газопроводів-інтерконекторів і запровадження конкурентних структур володіння здавалися марнуванням часу. У березні 2006 року в статті для американського часопису The Wall Street Journal журналісти кепкували з істерії європейських міністрів енергетики, які саме почали непокоїтися щодо газових поставок у ЄС. Будь-яка спроба Кремля чинити тиск на сусідів Росії була би, як пояснив автор, абсурдною шкодою самому собі. Постачальникам споживачі потрібні не менше, ніж споживачам постачальники.
Проте російські можновладці мали інше бачення. Вони вільно експлуатували залежність інших країн від імпорту з Росії й користалися зі свого експорту в ці країни. Покарали Литву за те, що продала нафтопереробний завод західному покупцеві, Україну — за (начебто) несплачені рахунки, Естонію — за перенесення пам’ятника героям війни, Грузію — за те, що програла війну за свої окуповані території. Дісталося й багатьом іншим країнам.
Читайте також: Пат для диктатури
Такі рішення мали наслідки. Країни диверсифікували свої поставки енергоресурсів. Литва побудувала термінал скрапленого газу — й одразу домовилася зі своїм колишнім монопольним постачальником, тобто Росією, про суттєве зниження ціни. Давно очікуваний термінал, що із великою затримкою побудували на острові Крк у Хорватії, також змінює ситуацію із постачанням у Південно-Східній Європі, зокрема для Угорщини. Європейський Союз частково фінансує чимало таких проєктів.
Третій енергопакет ЄС вимагає «відокремитися», тобто розмежувати транспортування й дистрибуцію газу, а також задіює всю потужність закону про конкуренцію проти корумпованої й експлуатаційної експортної моделі Газпрому.
Та ще багато чого слід зробити, особливо для блокування газопроводу «Північний потік-2». Утім, енергетична безпека вже набагато краща — а позиція Росії слабша. Висновок: коли люди налякані й сердиті, вони погоджуються на жертви.
Нині Росія припускається тієї самої помилки з Білоруссю. Тамтешні продемократичні протести послабили, але не скинули режим Аляксандра Лукашенки. Російська влада побачила шанс захопити найважливіші індустрії й заштовхнути Білорусь глибше в «союзну державу», що посилить вплив Росії на білоруську оборону й зовнішню політику.
Лукашенка особливо не має інших варіантів. Він не здатний стримати протести без принаймні мовчазної підтримки свого наймогутнішого сусіда. Одна річ — обіцяти й зовсім інша — виконувати обіцяне. Росія отримає те, чого хоче, — наразі.
Проте водночас це додасть контексту російського імперіалізму до внутрішніх політичних протестів. Національна ідентичність Білорусі була приспана багато десятків років тому.
Читайте також: Криза за розкладом
Її відродила відраза народу до нахабної фальсифікації виборів режимом. Вона досі в зародку: лідери опозиції не артикулювали свого бачення того, якої країни хочуть і яке її історичне коріння. Розвиток України й Польщі впродовж останніх 30 років підказує, що робити й чого уникати. Поведінка Росії гарантує, що вільна, демократична Білорусь не захоче тісних із нею відносин.
Цинічно максимізуючи свою короткочасну перевагу, Росія заклала фундамент для колосального стратегічного провалу: відштовхнула від себе єдину значущу союзницю, що лишилася. Росіяни подбали, щоб тепер білоруси ідентифікували Росію із ненависним режимом, що дозволяє собі побиття й приниження людей. Вони також сприймають Росію як економічного хижака. Можливо, білоруси (небезпідставно) розчаровані стриманістю й бездіяльністю Заходу, але дедалі більше тривожаться й жахаються через дії країни, яку колись вважали своєю найближчою сусідкою.