ОНУХ художник, куратор, письменник

Осіння втома

29 Листопада 2020, 10:13

Щодня з’являється інформація про нові судові позови, їх є вже понад тридцять, але, напевно, це ще не кінець. Більшість з них суди відхиляють, проте адвокати, яких наймають люди президента, не дуже тим переймаються й дістають із рукава нові закиди проти місцевих виборчих комісій. Останнім часом постало питання про підтвердження результатів виборів у штатах, за які точилася найгостріша боротьба: Джорджії, Пенсильванії, Мічигані й Аризоні. Це черговий спосіб поставити під сумнів результати виборів, цього разу з використанням законодавчих органів штатів, де більшість у цих органах мають республіканці. Поки що результат такий: серед 73 млн громадян, які віддали голос за чинного президента (на 7 млн більше, ніж на попередніх виборах), половина вважає, ніби він здобув перемогу на виборах, а 77% певні, що Байден може стати переможцем тільки тому, що вибори було сфальсифіковано. Цілком непоганий результат як на політика, який усупереч оголошеним попереднім результатам не хоче визнати, що програв вибори, але це, безперечно, гра з розрахунком на майбутнє. Можливо, у цьому шаленстві є метод. Є кілька сценаріїв, і, напевне, невдовзі ми їх знатимемо.

Серед останніх прочитаних книжок я натрапив на маніфест Іммануїла Канта «Що таке Просвітництво?» («Beantwortung der Frage: Was ist Aufklärung», 1784), важливий ще й тому, що його твори — одне з основоположних джерел європейської і, звичайно, німецької політичної думки та ліберальної демократії загалом.

 

Читайте також: Суперечка

Кант пише з позиції інтелектуала, що зверхньо поглядає на гідну жалю більшість людей, які вперто відмовляються мислити. «Люди охоче лишаються впродовж усього свого життя неповнолітніми навіть після того, як природа давно визволить їх із-під чужої опіки, — а все через власні лінощі й боягузтво. З цієї самої причини інші отримують змогу доволі легко накидати їм своє опікунство. Це ж бо так зручно бути неповнолітнім! Маючи книжку, яка накопичує для мене розум, пастиря, який плекає для мене сумління, лікаря, який вирішує за мене мою дієту й таке інше, я сам можу ні про що не дбати. Я можу взагалі ні про що не думати, якщо тільки маю чим заплатити, — інші візьмуть цю морочливу працю на себе».

Коли двоє людей не доходять щодо чогось згоди, так стається тому, що в основі незгоди є глибока філософська або моральна суперечність. Розмова тоді стає спільним завданням, яке полягає у спробі дійти до глибшого пластусуперечки. Кінця, звичайно, немає, але намагатися варто 

Небагато документів ранньої американської республіки привертали таку увагу, як прощальна промова Джорджа Вашинґтона, опублікована 19 вересня 1796 року, у якій він заявив, що відмовляється претендувати на посаду президента на третю каденцію. Коли Вашинґтон відходив від справ, то висловив побажання, «… щоб вільна Конституція, будучи справою ваших рук, була побожно збережена, а щастя народу Сполучених Штатів під егідою свободи могло досягти повноти…». Іншими словами, Конституція США — це вільна конституція вільних людей. Це бачення, у якому свобода перебуває вище від права, а отже, право повинно набути форми, яка дає змогу зберігати свободу і прагнути добробуту, але умова збереження свободи має пріоритет перед правом.

Ліберальні критики Трампа часто протиставляють американському президентові німецьку канцлерку Анґелу Меркель. Насправді за цим протиставленням криється щось значно більше за вказівку на відмінність між особистостями обох політиків. По суті, тут ідеться про різні традиції і сподівання щодо діяльності уряду в цих країнах. Адже США й Німеччина представляють різні політичні традиції. Нарікання Канта на нездатність людей використовувати розум менш істотні, ніж відмінність між пріоритетом свободи у Вашинґтона, з одного боку, і Кантовим приматом держави й розуму чи просто держави, сприйнятої як розум, із іншого.

 

Читайте також: Молодвіж

Отже, нас не має дивувати часте покликання американських виборців на примат свободи, зокрема особистої свободи над Кантовим приматом держави й розуму. Адже це американська традиція. На початку XXI століття половина громадян США знайшла символ своєї віри в необмежену свободу в постаті Трампа. А він, як і годиться нарцисичному майстру творення власного образу, і то завдяки вправності, набутій як зірка телевізійних реаліті-шоу, вміло скористався цим, утілившись у постать майстра політичної чорної магії. Нині ми опинились у ситуації, у якій Трамп, дарма що втратив президентство, й далі незмірно впливає на мільйони громадян, які щиро вірять у все, що він скаже, а це становить величезний капітал, який можна тим або тим способом використати в майбутньому.

Друга половина суспільства, як і годиться громадянам американської республіки, теж не позбавлена віри у пріоритет свободи, але завдяки перемозі лібералізму в світі сучасних західних демократій зазнала його більшого чи меншого ідеологічного впливу, і тут уже шанують спадщину думок не тільки Джорджа Вашинґтона, а й Іммануїла Канта.

Згідно з талмудичною традицією, коли двоє людей не доходять щодо чогось згоди, так стається тому, що в основі незгоди перебуває глибока філософська або моральна суперечність. Розмова тоді стає спільним завданням, яке полягає у спробі дійти глибшого пласту суперечки, а потім іще глибшої, аж до суперечності, що перебуває в її основі. Кінця, звичайно, немає, але намагатися варто. 

Автор:
ОНУХ