Коли у мене в Торонто сьома година ранку, то в Європі полудень, а отже більшість світових новин уже впорядковано за значенням із погляду редакційної політики певної телестанції. Кілька днів я маю враження, ніби дивлюся лише американські новини. Адже від вівторка ми стали учасниками дуже довгого марафону — президентських виборів у США. У ніч виборів я дивився переважно CNN. Джон Кінґ із CNN — незаперечний чемпіон світу з виборчої аналітики, тому споглядати його працю — це немов стежити за політичним трилером, де вправно дозована напруга наростає з кожною хвилиною. Але навіть здібності Кінґа не затримали мене перед екраном телевізора довше, ніж до часу оголошення результатів виборів у Флориді, де завдяки голосам емігрантів із Куби й Венесуели впевнено переміг президент Трамп. Сподівання демократів, що цього разу, може, вдасться, змінити виборчу динаміку у цьому штаті, луснули, наче мильна бульбашка.
У вирішальному окрузі Майямі-Дейд Байден отримав значно менше голосів, ніж Гілларі Клінтон чотири роки тому. Це знамення було недобрим. Стратегія республіканців, які заявляли, що, мовляв, Байден соціаліст, а отже, одразу за ним перебувають якщо не комуністи, то присяжні марксисти, виявилася дуже результативною серед затято антикомуністичних американців латиноамериканського походження. Байден, представник демократичного істеблішменту в його найбільш центристському варіанті, не зміг звільнитися від накинутого йому республіканцями закиду, що, мовляв, із ним прийдуть до влади орди ліваків-хунвейбінів.
Читайте також: Молодвіж
Навіть уже не ліберальний, а відверто гіперліберальний дискурс, здавна панівний серед американських еліт, змушений утікати від політики й соціології у класичному розумінні та тлумачити соціальну дійсність найбільш дитинним способом з усіх можливих: стверджувати, що його опоненти просто лихі, тож світ функціонував би досконало, якби їх не було. Вибір Дональда Трампа президентом тільки підсилив такий спосіб бачення політичних опонентів, а постать Трампа напрочуд добре для цього годилася. Мушу зізнатися, що як людина з консервативними вподобаннями, я не міг погодитися, що консервативні цінності тепер мають обличчя Трампа, бо ніколи не був здатним прийняти цю постать у ролі, яку йому дала історія голосами виборців.
Нарцисична особистість Трампа, його неглибокий і транзакційний підхід до розв’язання системних проблем зрештою відштовхнули від нього навіть багатьох представників класичних республіканських еліт.
Спостерігачі зазначають, що президент Трамп здобув перемогу на попередніх виборах завдяки голосам людей, які побоювалися за свій соціальний статус, зокрема представників середнього класу, що зникає. Проблема виборців Демократичної партії з Вісконсину, Мічигану або Пенсильванії (здебільш незаможнього білого робітничого класу), які вирішили 2016 року голосувати за Трампа, полягала в тому, що на їхні соціальні й матеріальні питання у відповідях демократів ішлося про культуру.
Після 1989 року у сфері культури і звичаєвості американський лібералізм із силою більшою, ніж будь-коли доти, підточив реальне існування колективних ідентичностей понад індивідом і його потребами. Почалися цілком поважні розмови, мовляв суспільних класів уже немає, а народи і традиційні релігії можуть невдовзі зникнути. Останнім часом на обрії з’явилася навіть візія зникнення статі як фактора, що поділяє людей. Таких відповідей не могли прийняти багато американців, які борються зі щоденними викликами й часто, а це ще гірше, не розуміють їхньої складності. Президент Трамп зі своїм економічним протекціонізмом як способом збереження робочих місць і відходом від глобальної та кліматичної політики як способом зниження цін на енергоносії запропонував розв’язання, незадовільні з огляду на виклики, що постали перед Америкою на початку XXI століття. Проте його перевага над ліберальними опонентами полягала в тому, що загалом він пропонував економічну політику, відмінну від тодішньої.
Читайте також: Довге тривання
Сьогодні перед лицем буяння пандемії та пов’язаної з нею економічної кризи пропозиції Трампа не гарантують швидкого розв’язання дедалі складніших економічних і соціальних проблем. Зрештою, Байден у своїй програмі теж досить загально заявляє про підтримку формування «сильнішого й більш інклюзивного середнього класу», расову справедливість, подальше розширення доступу до охорони здоров’я, а отже, продовження реформи Обами щодо плану відбудови економіки після пандемії, спертого на розвиток нових енергетичних технологій і пов’язаної з ними боротьби з глобальним потеплінням.
Але це не програма масштабу «Нового курсу» Франкліна Делано Рузвельта, хоча, здається, Америка зараз потребує чогось такого.
Коли після поразки Наполеона на французький трон повернулися Бурбони, герцог Шарль Моріс де Талейран оцінив їхні дії відомими словами: «Нічого не навчилися, нічого не забули» («Ils n’ont rien appris ni rien oublié»).
Є побоювання, що після мінімальної поразки Дональда Трампа щось таке може статись і в процесі реставрації ліберального порядку у варіанті Демократичної партії.
Як зауважив Девід Брукс, коментатор газети The New York Times: «Виборці знову нагадали нам, що друга сторона не зникає. Нам треба розпрощатися з фантазією, ніби після наступних дивовижних виборів наша сторона раптом отримає все, чого хоче. Нам треба жити одне з одним».