Кілька днів тому з’явилися молодики з бензопилами й послідовно зрізали дерево за деревом і кущ за кущем, які потім великі машини дрібнили на тріски. Уже два дні на цій ділянці працюють бульдозери: виривають решту рослин і розрівнюють землю. Після 30 років контрреволюції, яку здійснювала природа, повертається цивілізація, до того ж із революційною швидкістю.
Містечко Нью-Торонто з’явилося 1890 року на березі озера Онтаріо на південний захід від Торонто. Ідея заснування такого містечка зародилась у головах торонтських підприємців, які після відвідування міста Рочестер (США) на південному боці озера надумали створити, як сказали б сьогодні, промисловий хаб неподалік Торонто. Нью-Торонто належало до складу міста Етоубікоу, яке мало тоді незалежний адміністративний статус, а від 1954 року ввійшло до складу Торонто. Нині від містечка Нью-Торонто лишилася тільки вулиця з такою назвою. Вздовж вулиці тягнуться залізничні колії — природний бар’єр, що відокремлює давнє Нью-Торонто від решти Етоубікоу.
За часів індустріального процвітання там працювало чимало великих і малих фабрик. Найбільшою та найвідомішою була The Goodyear Tire and Rubber Company, яка від 1917 року займала територію площею 20 га між вулицями Нью-Торонто на півночі й Лейкшо на півдні. Нова фабрика виробляла шини для автомобілів, тракторів і транспортних засобів спеціального призначення. Від 1927 року її продукція забезпечувала понад 50% канадського ринку шин. Як на той час, Goodyear була сучасною фірмою, мала власний кафетерій для робітників, поле для боулінгу, газету, бейсбольну команду й навіть власну поліцію.
У 1980-х ця фірма постала перед фінансовими проблемами, а 1987 року закрила свою торонтську фабрику — найбільшого місцевого працедавця.
Того самого року Торонто прагнуло домогтися організації літніх Олімпійських ігор, і як місце для олімпійського містечка запропонували широку територію, що залишилася після фабрики Goodyear, заледве за 10 хвилин пішки від озера Онтаріо. Торонто не виграло права на Олімпіаду, а територію після ліквідованої фабрики купила відома будівельна фірма Daniels Group і збудувала на її південному краї житловий комплекс Лейкшо-Віллидж, що складався з кількох багатоквартирних будинків і понад 20 таунхаусів. Серед них збудували й чотири невеликі п’ятиповерхівки для першого у провінції Онтаріо кооперативу митців візуальних мистецтв. У Канаді будівельне законодавство забороняє розміщувати в одному будинку житлові помешкання й виробничі верстати. Отже, майстерні митців не можуть бути водночас квартирами. Щоб мистецький кооператив у Лейкшо-Віллидж не виходив за рамки законодавчих вимог, йому надали спеціальний житлово-виробничий статус. Квартири-студії було обладнано всім необхідним, зокрема найновішими протипожежними засобами й сучасними просторими пневматичними ліфтами, здатними підіймати вантажі вагою понад дві тонни (з думкою про скульпторів). Новозбудований кооператив став візиткою політики підтримки візуальних митців із боку міста та провінції.
Читайте також: Молодвіж
Улітку 1992 року я став щасливим власником однієї з найбільших квартир-майстерень: дворівневої мансарди без окремих приміщень (окрім ванної кімнати й кухні). Більшість майстерень у кооперативі були набагато меншими за мою й аж ніяк не популярними серед художників та скульпторів, які, як відомо, полюбляють високі та світлі і просторі приміщення. За кілька років наш кооператив змінив свій статус і відкрив браму для інших категорій творців. На моєму поверсі, крім двох художників, живуть оперний співак, актриса й музикант.
У кожному з чотирьох будинків є тільки 20 квартир-майстерень, що створює відчуття невимушеної камерності. На першому поверсі — дві великі додаткові майстерні з різноманітним спеціальним устаткуванням, яким можуть користуватися члени кооперативу, а також досить велика галерея, що, як і багато квазі-«громадських» ініціатив, ніколи не стала галереєю доброю чи бодай цікавою, зате кожен член кооперативу, дочекавшись своєї черги, може влаштувати в ній виставку, концерт або спектакль.
Читайте також: Довге тривання
На мій 50-літній ювілей мої приятелі з намови дружини влаштували в галереї великий перформанс, що став несподіванкою, про яку я досі зберігаю добрі спогади.
Я не знаю, якою буде подальша доля Нью-Торонто, а отже, і нашого кооперативу в ньому. Поряд велика торонтська будівельна компанія Menkes будує 200 сучасних таунхаусів, із яких менший трикімнатний коштуватиме від $750 тис., а більший чотирикімнатний — понад $850 тис. З’явиться й двоповерховий будинок із приміщеннями для крамниць, кав’ярні, закладів послуг, а також невеликий парк для жителів. Цікаво, що постане на тому боці вулиці, куди виходять вікна моєї студії. Перед моїм вікном росте гарний крислатий клен. Нині, на початку листопада, клен яскраво жовтий, але це вже, мабуть, останні дні. Потім він скине все своє листя й відкриє протилежний бік вулиці Бірмінґем, на який за 30 із гаком років повертається цивілізація. Спершу тут вирізали всі самосійні рослини, які мали три контрреволюційні десятиліття, щоб спробувати повернутися до природи. Нове, озброївшись бульдозерами, рішуче перемагає. Цікаво, у якій формі воно постане: мільйонних таунхаусів чи також якогось суперсучасного виробництва — на колишній території сьогодні вже легендарної The Goodyear Tire and Rubber Company в колишньому Нью-Торонто.