Так, зараз ми всі проживаємо той чудовий період, коли будь-яке обличчя чи слоган сприймаємо як заклик обрати певного політичного гравця — ну бо фраза «Я тут живу» не надто відрізняється від «Я це люблю», щоб випадково не переплутати. Проте хоч би яким цинічним був маркетинг товарів і послуг, він не зрівняється в безсоромності з маркетингом політичним: перші спрямовані на лояльність до продукту, розтягнену в часі, а другим потрібна лише одноразова галочка у бюлетені в чітко визначений сакральний момент перебування виборця в кабінці. І щоб досягти потрібного ефекту, чого тільки з тим виборцем не виробляють!
Кандидати не обмежуються в самовиявленні: вони літають на парасольках і розповідають масам, як робити манікюр; одягають на дітей конструкції з політичною символікою, щоб ті прогулювалися вулицями міста (дорослих така доля також не оминає); рекламують усупереч законодавству й організовують політичні з’їзди в навчальному закладі; організовують собі прилюдне благословення, щоб продукувати «божу росу» в очі електорату; і взагалі іноді переносять нас усіх у літературно-сатиричний контекст, як це зробив один київський депутат, коли запросив «мешканців нашого району на любительський шаховий турнір» (чомусь одразу повіяло Новими Васюками).
Читайте також: Як змагаються кандидати у маленьких ОТГ
Та що там! Кандидати не гребують навіть просувати себе через продукти життєдіяльності. Ідею самореклами через лайно в ДемАльянсі розсмакували ще в попередньому виборчому сезоні: тоді свою рекламу вони починали з графічної демонстрації трьох купок калу різної консистенції, які змиває струмінь, не менш потужний за їхній політичний креатив. А цього сезону від мальовничого зображення гівна відмовилися (можливо, зважаючи на відсутність результату), і Артем Романюков просто витягує місто з дупи. Ідея нестандартно заходити на політичний ринок припала до душі й Анатолію Чічілю: він повідомляє містянам про свої політичні амбіції, збираючи в парку собачі какавельки.
Водночас найцинічніші зразки політичного промо не вирізняються особливим креативом, а перебувають у межах звичного. Наприклад, до поїздок президента країною за 29 років незалежності ми всі так звикли, що не завдаємо собі клопоту зупинитися на хвилинку й побачити, що турне щедро брендоване політичною символікою «Зе» і «Слуг народу», а фрази на зразок «У Тернопільщину всі мають закохуватися!» чи «Сумщина стане лідером півночі України!» не містять не лише жодних зобов’язань команди, яку рекламує своєю присутністю сам президент, а й узагалі будь-якої конкретики. Водночас команда Кличка вочевидь також не гребує можливістю розпоряджатися комунальними ресурсами й рясно наповнює своїми мордяками київське метро. Не менш цинічний вигляд має входження у виборчий процес міністра охорони здоров’я Максима Степанова, який і пів року не пробув на посаді (що з огляду на COVID-19 передбачає максимальне занурення), але вже легко виправдовується, що в разі перемоги одна посада не суперечить тому, щоб дупа перебувала в іншому кріслі.
Товариш Степанова Ігор Палиця також непогано виступає у цьому політичному сезоні: на початку цього тексту є згадка про обличчя, але деяким партіям свої обличчя краще максимально ховати, тому в діло йдуть хмаринки в небі та мрійливо-оптимістичне «За майбутнє». Справді, іноді краще хмаринки, ніж нагадування про одіозні пики тих, хто знову хоче дорватися до корита. Єдиним фейсом, яким партія регулярно торгує, є сам Палиця: він так часто з’являється у шоу «Право на владу» (у цьому сезоні в п’яти випусках із п’яти), що за показниками присутності має шанси невдовзі витіснити звідти ведучу Мосейчук. Ну а як іще Коломойському вигризати власне майбутнє?
Читайте також: Пристрасті у Береговому
Від загального тренду традиційно не відстає й Олег Ляшко. Коли інші заводять тік-ток, щоб охопити аудиторію, яка голосуватиме лише років за п’ять, він традиційно паразитує на каналі Ахметова й «бабушках», яких усупереч епідеміологічним ризикам регулярно збирають і без масок розсаджують у різних конфігураціях навколо головного вилоноса.
Окремо варто згадати також «нашого нового Думчєва» нинішнього виборчого сезону: Андрія Пальчевського, який так активно ґвалтує своїм зображенням виборців усіх регіонів, що, здається, за частотністю появи на узбіччях українських трас переважує навіть хрести «Спаси і сохрани» та докучливе «666 Биопаспорт чип на лбу». О ні! Цього сезону наш загальнонаціональний «біопаспорт — чіп на лобі» — це Андрій Пальчевський, і єдине, що тішить, якщо проводити паралелі з Думчєвим, то це те, що про останнього ми вже геть забули. Сподіватимемося й тут на такий самий ефект.
Уся ця політична реклама геть не личить нашій країні, бо вона не про особистостей і не про тих, кого ти хочеш обрати, бо прагнеш бути таким, як вони, і з такими, як вони. Усе це заїжджені способи промотувати мертвонароджене. Політтехнологи просто забули, що люди люблять порно, кітч і, можливо, навіть смердюче гівно, але ж не мертвяків. Чи забили на це й підсовують нам якраз покійників: і за формою, і за сенсами (точніше, їх відсутністю).
І наостанок. Найвдаліша політична реклама у нас вдається поки що лише випадково. Днями в Кобеляках я побачила поруч кілька слів: «Яловичина», «Свинина», «Батьківщина» — за збігом, офіс партії був поруч із гастрономом. То знайте, мій голос — за «Яловичину»!