Це було 2016 року. Сьогодні, можливо, деякі з тих дівчат беруть участь у протестах на вулицях білоруських міст. Слова пісні Скрипки містять у собі незабутню ноту, з якою колись так багато українців ототожнювало себе: адже кожен десь глибоко в серці має свою Країну Мрій. Сьогодні вже білоруси мають усі підстави ототожнюватися із цими словами:
Чуў я ці прыснілася мне
Што існуе краіна мрой
У той краіне расьце дзівосны гай
Гай той кожни можна знайсьці
Таямніцу чароунасьці
Нас нясе, нясе рака у зачарованим чауне,
У неба нясе
быццам ува сьне.
Я замислився: що сталося, чому ця проста своїм посланням популярна пісенька втратила в Україні свою магію в зіткненні з дійсністю? Чи то була тільки минуща ілюзія, якій усі повірили, бо ж як не піддатися маренням?
Читайте також: Озирнись у гніві
Як сталося, що пожадана Країна Мрій оберталася день у день на Країну Лжепророків? Я дивився на відеозаписи концертів Скрипки, на яких під час finale grande Олег співав свій видатний хіт, а тисячі молодих людей із телефонними ліхтариками в руках піддавалися чарам тієї хвилини. Виявилося, що хвилинні чари швидко минають і лишається звичайна, банальна щоденна дійсність, а сподівана Країна Мрій і далі перебуває десь у туманному й невловному майбутньому. Може, це тільки тимчасове розчарування дійсністю перед лицем пандемії, яку так важко зрозуміти, а подолати й поготів.
Крім того, нас щодня бомбардує передвиборчий медійний галас. Знову, з іще більшою силою, повернулася доба лжепророків, хоча сьогодні їхні пророцтва називають малозначущим, зате містким словом «популізм». Шкода, однак, часу на поважні ідеологічні міркування, який тут має бути результат. «Пророки» коло керма влади обіцяють і далі робити те, що було найкращим у них, і неодмінно виконати під час нової каденції все незроблене. А ті, хто прагне стати «пророками», обіцяють ще більше, бо дотеперішня практика свідчить, що з переможців мало хто вимагає звіт за обіцянки. Фестиваль здобутків та обіцянок триватиме ще місяць, а згодом ситуація знову законсервується на чергові чотири роки.
А що з Країною Мрій? Коли настане час для неї — чи лишиться тільки шлягер Скрипки, про який ми матимемо сентиментальні спогади?
Чому нам так важко зрозуміти час, у якому доводиться жити, чекаючи на справдження Країни Мрій? Філософ і теоретик мистецтва Боріс Ґройс охарактеризував пору, у якій ми живемо, як «великий цимцум». Це уявлення, запозичене зі світу кабали, означає світ, що його створив, а потім покинув Бог, тож замість нього лишилася пустка. Крах комунізму, на думку Ґройса, якраз і створив таку пустку, «безмежний простір знаків, позбавлених сенсу». Те, що вважали за нормальне, втратило свою субстанцію, її місце зайняла необхідність створити нові ідентичності, спираючись на ненастанні й водночас невизначені дії. Це створило враження нової дійсності, у якій правду годі пізнати, майбутнє становить у принципі ностальгію за минулим, а будь-яка дискусія зводиться до взаємних нападів, у яких кожен аргумент — лише й винятково елемент нескінченної боротьби. Для Країни Мрій немає вже ні місця, ні часу. Розгублені й покинуті напризволяще, ми метаємося між крайностями, шукаємо опори в тому, що видається стабільним і тривалим. Таку опору, такий фундамент зазвичай забезпечує культура.
Читайте також: Диктатура почуттів
Жан Монне, один із батьків-засновників Європейського Союзу, колись сказав: «Якби ми знову створювали європейську спільноту, то мали б почати з культури». Заувага Монне стосується зв’язків між культурою та ідентичністю, він підкреслює, що культура визначає будь-яке політичне життя або принаймні є його важливим елементом. Але ідентичність — це не щось стале й незмінне, а таке, що перебуває в процесі ненастанного творення, тобто вона мінлива й пластична. Думаючи про ідентичність, слід пам’ятати, що вона потребує фундаменту, який можна було б потім насичувати новими значеннями, вставляти в новий наратив. Слова Моне чудово підходять до української ситуації, є тільки одне «але»: на відміну від ЄС, незалежна Україна не народилася з консенсусу вільних європейських держав, а випала з нутрощів радянського монстра, опинившись, за словами Ґройса, у стані великого цимцуму, пустки. Але це не радісна пустка буддистів, а аксіологічна пустка сиріт після смерті комунізму. У світі аксіологічної пустки, браку етичного фундаменту й перевіреного вектора напряму розвитку є багато місця для лжепророків. Культура — чудова територія, на якій можуть розквітнути лжепророки, але не як роками плеканий сад, а як хащі, де домінує найстійкіший індивід, діям якого властива найбільша зухвалість. Позбавлені аксіологічного та епістемологічного фундаменту, ми не маємо компасу, який дав би нам змогу оцінити й перевірити запропоновані мистецькі або культурні «пророцтва». Ми цілком безборонні в ситуації, у яку занурені по вуха, а ще гірше — не усвідомлюємо її. Чи є якийсь вихід із цієї ситуації? Певне, що так, але передусім нам треба захотіти знайти його, і то десь так, як міфічний барон Мюнхгаузен, що сам себе витяг із багна за волосся. Для доброго початку, можливо, варто повернутися до мрій, навіть якщо це мрії тільки уві сні, як у шлягері Олега Скрипки.