Через кілька місяців з’ясувалося, що директор педантично позбавляється всіх кадрів, які до того допомагали йому прийти до влади й вибудовувати нове підприємство. Коли один із таких ображених звернувся до шефа із запитанням, що до біса коїться, той по-філософськи відповів: «Масштаб нашої студії — то вже політика… А політика — це справа брудна».
Сварки останнього часу в патріотичному таборі дивним чином нагадують наївні моральні колізії початку 1990-х. Чергові звинувачення одне одного в зраді й капризні декларації на кшталт «разом в одній колоні не піду» й «поруч на одній клумбі не сяду» звучали відчутним дисонансом у святкові дні, але за настроєм чудово вписувалися в еклектичну інформаційну картинку, в одному ряду із зайчиком і «шльопками». Між тим, перепрошую, поточний момент такий, що не до жартів. Напередодні місцевих виборів відбувається концентрація сил різних, не завжди патріотичних партій і політичних проєктів. Окремі кадрові призначення й декларації, зокрема довкола «примирення» на фронті, підтверджують і без того очевидні звинувачення в намірах влади стосовно, по-перше, капітуляції й, по-друге, відродження держави «конкретних пацанів» (хоча насправді вона не вмирала ні на день). Щось протиставити зраді та занепаду могло б лише єднання, як раніше писали, «всіх здорових сил суспільства». Але треба вирішити, на якій платформі єднатися: чи то навколо конкретної політичної програми, чи то навколо ціннісних принципів.
Читайте також: Влада на мінімалках
Щойно йдеться про політичну платформу, відразу позначаються конфлікти на всіх можливих напрямах — від ідеології до джерел фінансування (а відтак і залежностей, у кого які запитання?) та особистих конфліктів чи просто антипатій. До цього додаються особливості місцевої ментальності: брак виховання, підозрілість, непримиренність і готовність звинуватити опонента в усіх гріхах тільки на тій підставі, що він опонент. Зрозуміло, що краще б відразу про цінності.
До речі, ініціатив об’єднання навколо ідеалів не бракує, ось буквально кілька тижнів тому з’явився черговий текст від, так сказати б, лідерів думок щодо засад такого об’єднання — «Декларація ліберально-патріотичної єдності», де нарешті позначено можливий конфлікт і запропоновано спосіб його подолання, цитую: «Протистояти кремлівській загрозі сьогодні означає шукати балансу між цінностями лібералізму та патріотизму». Якщо я не помиляюся, баланс означає компроміс, чи не так?
Утім, якщо зовсім ігнорувати політику, то навіщо взагалі об’єднуватися? Згадаймо вчергове Євромайдан, який зібрав носіїв геть різних, якщо не протилежних часами переконань. Я навіть пам’ятаю в найперші його дні момент, коли серед лідерів запанувала розгубленість, бо єдиний порядок денний для такого строкатого конгломерату здавався нереальним.
Але об’єднавча мета зрештою викристалізувалася майже сама собою: усунення керівництва, яке внеможливлює модернізаційний проєкт, загальний рух до Європи, і це була, безумовно, саме політична програма. Те, що правих радикалів, які часто-густо були рушійною силою конкретних вилазок у напрямку Липок, у політкоректній Європі особливо не чекали, не надто зупиняло ні їх, ні решту загалу. Усі за умовчанням погодилися, що ідеологічні розбіжності, які за інших обставин не дозволили б учасникам подій ділити одну клумбу, тієї миті були неістотними, і це умовчання висіло в повітрі Майдану: ми були братами й розуміли одне одного без зайвих у критичній ситуації уточнень. Те саме спостерігалося на першому етапі війни, коли в подальшому непримиренні вороги знайшли на якийсь період спільну мову як у формуванні добровольчих батальйонів, так і в організації волонтерської підтримки фронту. Ішлося лише про виживання тут і тепер.
Читайте також: Володимир Зеленський у негеройському амплуа
Політика належить до реального світу, отже, неможлива без компромісів. Залишається з’ясувати, де пролягає межа між компромісом і зрадою ідеалів, а також між принциповістю та поганим характером? Якщо розуміти політику як інструмент банального перехоплення влади в конкретному окрузі чи сукупності округів і подальшого розподілу ренти, відповіді одні. Якщо ж виходити з того, що політика — це передусім перспектива, стратегія, далекосяжні програми, то рецепти геть інші. Але в кожному разі гасло «цінності без політики» є проявом або інтелектуальної некоректності, або лицемірства, або ж просто браку дорослості. «Політика — це брудна справа» — так можна було казати двадцять і більше років тому, нині якось незручно.