Хлопець із гумовим кийком, який стояв наді мною, був майже моїм ровесником. Мабуть, теж нещодавно повернувся з армії й пішов працювати міліціонером. Я дивився на його чоботи й чув важкий звірячий віддих: так дихають мисливські пси після довгої гонитви за здобиччю. Він був псом, я здобиччю — ось ми нарешті й зустрілися. За вікнами з обгорілими рамами й без скла, на Пушкінській площі, вирував багатотисячний мітинг протесту проти так званої ночі саперних лопаток, коли внаслідок жорстоких дій внутрішніх військ у Грузії загинуло кілька десятків протестувальників, переважно жінок. Ті жінки вже не могли побачити прекрасної весни 1989 року, що буяла за вікнами спаленої бібліотеки. Їхні діти ніколи більше не побачили своїх мам. Якби московські омонівці отримали відповідний наказ, ми також могли би поплатитися життям за те, що вийшли на площу продемонструвати опір всесильній, як вона сама стверджувала, державі. Але насправді державі, у якій мені довелося народитись, залишалося зовсім мало історичного часу. Ми всі це відчували: і омонівці, і учасники мітингу. Усвідомлення того, що Союз уже почав сипатися й незабаром завалиться остаточно, додавало нам відваги, а їм — жорстокості.
Читайте також: Айкідо з привидами
Думаю, що люди, які протестують зараз у Білорусі, і нелюди, які пресують їх по слідчих ізоляторах, відчувають те саме. І річ навіть не в тому, добрий чи поганий президент (уряд, міністр внутрішніх справ тощо) були в цій державі, законно чи незаконно обирав їх люблячий народ п’ять (п’ятдесят, п’ятсот…) разів поспіль. Річ у тім, що коли старіє і руйнується епоха, її вже нічим не зцілити й не реставрувати. Кров, яка падає на мінську (тбіліську, київську…) бруківку, більше не цементує наявний режим силами тваринного жаху. Тепер кров кличе про помсту. Інстинкт самозбереження, який сотні разів наказував оминати десятою дорогою площі з політичними мітингами, у сто перший раз зненацька наказує іти до зібраних там людей і не засуджувати їх, слухняно повторюючи мантри провладних мас-медій, а підхоплювати справедливі гасла й законні вимоги, співати пісень спротиву, усілякими способами демонструючи тим, хто оскаженіло намагається втриматися при владі, що ми вже не з вами, що ваш час минув, до того ж минув назавжди. Коли годинник відведеного історією часу зупиняється, жодна сила в світі не примусить його вдруге піти тими самими шляхами.
Саме так розпочинається новий історичний сюжет. І тоді, скажімо, Грузія, Білорусь та Україна стають реальними державами, а про незламний і всемогутній СРСР, навіки, мовляв, з’єднаний великою Руссю, тепер можна тільки почитати у Вікіпедії або, якщо комусь надто вже припече, переглянути якийсь брехливий, тобто радянський фільм.
І тоді озивається рація біля пояса офіцера, що керує загоном міліції особливого призначення. Я знаю, куди вони побіжать далі, покинувши нас серед битого скла й недогарків радянської бібліотеки. Всюди, де вони з’являються, ллється безневинна кров і страждають мирні, беззбройні люди. Ось вони вже штурмують телевізійну вежу у Вільнюсі. Ось у серпневій Москві 1991 року давлять людей танками, старанно намагаючись виконувати накази ГКЧП. Ось вони в Києві, на тлі палаючого Будинку профспілок, зненавиджені всім українським народом. Із вічними своїми гумовими кийками, з вічними касками замість голів, із каменюками на місці серця. Ось вони вже в Білорусі і, як сповіщають новини, складають протестувальників штабелями та ґвалтують кийками жінок. Ці щедрі роздавальники травм і синяків, поламаних рук і відбитих нирок, самі є гематомою та невиліковною пухлиною на тілі кожного народу. Вони ганяють і ганяють, висолопивши язики, важко дихаючи, вірно служачи. Вони — необхідна умова кошмару влади, кошмару держави, яка все розростається, намагаючись переконати довірливих або просто обмежених громадян, що коли вона охопить усю планету і стане всесвітньою, то самі по собі зникнуть пандемії коронавірусної хвороби, злочинці й корупціонери, загони міліції та служби безпеки…
Читайте також: Релігія квітів і дощу
Ми знаємо іншу правду. Самі по собі вони ніколи не зникнуть. Але одного чудового дня закінчиться відведений їм час. І люди, які прокинуться від наслання влади, більше ніколи не захочуть переглядати сон розуму вдруге. Не тому, що більше не хотітимуть спати. А тому, що сон розуму породжує чудовиськ.